Солодка Гуцульщина. Пару слів від видавця

Передмова до книжки Онуфрія Манчука «Жьиб’ївські новелі»

 

Він писав помежи всєков роботов, а шо роботи мав багато, то писав мало. Це як Іван Гречко добувси до Манчюкових архівів, то уздрів лиш купу листків з усєкими кавалками. Але мижи тим був один цілий зошит, акуратно списаний новелями. То, аді, з того зошита цися книжка.

Онуфрій Манчук родивси 15 червня 1899 р. на кутку Підкринта у селі Жьиб’є-Ільци Косівского повіту (нині Верховинский район). Їго тата звали Василь, а маму — Параска.

Такі тут він скінчєв народну школу, а як мав шіснаціть рік, то пішов добровольцем в Українскі січьові стрільці[1] ти й воював за Карпати.

У 1918 році відійшов из стрільцями на Наддніпрянщєну і цілий тот рік вів щоденник. (То тоже має бути интересне читані.)

За то, шо Онуфрій Манчук відважно бивси, командувані австрійскої армії дало їму «Хрест війскових заслуг». А коли Австро-Угорска імперія розпаласи, то Онуфрій шє служив при польовій жандармерії УГА^[2], а вітак вернувси д’ хаті, оженивси і взєвси за ґаздівку. Але ни лиш так, аби кєглоси, а май моцно.

Перше, шо дістав доста ґрунту від старині, а це значит, шо і вни ни були бідні і вміли старати. А син шє шос виґів світами і робив май бірши. Крім маржини розвів сад і пасіку. Але не сидів лиш дома. Пішов на роботу у кооперативну молочарню «Маслосоюзу», а відтак став нев керувати. Потому шє робив кооперативні спілки в инших селах Косівского повіту.

Але ни лиш цим він займавси. Такий рухливий чьоловік розумів, шо не годно бути лиш однов роботов. Для того, аби організувати роботу, треба шє трохи науки. Тимой Онуфрій вступив у «Просвіту», а 1934 року збудував за свої гроші на свому ґрунті школу. Це було в урочищі Плаїк. А потому шє орендував хату в одних ґаздів у кутку Жьиб’ївский і відкрив шє одну школу. Там діти вчєлиси по-українски, ти й могли шос навчєтиси. Бо тогди Гуцульщина вже була під поляками і школи були польскі, якшо були, але переважно ніяких не було. Це, як пише Василь Нагірняк, за Польщі 95% гуцулів були неписьменними. А як Онуфрій Манчук розумів, шо без науки ніц не буде, то робив рух. А йо, це був чьоловік, шо думав ни лиш за себе, а за громаду.

Не дивно, шо в такого робітного і щєрого чьоловіка, шо знав ціну науці і книжці, у самого пробудиласи охота писати. Він писав вірші, невеликі прозові твори і статті про сільске господарство. Шос з того друкувалоси у журналі «Сільський господар».

Але шо Онуфрій писав помежи всєков роботов, а шо роботи мав багато, то писав мало.

 

У світі вже йшла Друга світова война. На Гуцульщину прийшли маскалі і арештували Онуфрія Манчука разом з иншими діяльними ґаздами. Це було 24 червня 1941 року. Маскалі привели своїх бранців до захопленої жьиб’ївскої хати, де самовільно заквартирували, і катували гуцулів всю ніч, а під ранок 25 червня розстрілєли тих, хто шє дихав. Лишивси лиш один, шо сховавси за піч.

Їго поратувало то, шо маскалі всю ніч ни лиш катували, а й пили, і були вже такі, шо мало розуміли. А такіж то, шо вже підходили німці, і рускі не дораховувалиси тіл, бо шє розуміли, шо треба тікати. А тот, шо лишивси, потому всьо розказав.

Шо розказав? А страшне. Як написав письменник Василь Портяк у свому нарисі «Смерть у день янгола, на світанку»: «Досить сказати, що вибрали очі і вбивали цвяхи в голову». Так, це икраз був день світого Онуфрія. А десіть день перед тим Онуфрій світкував своїх сорок два роки.

З цих років лишилоси тринаціть новель цеї книжки. Лишивси син Іван, икий пішов в УПА^[3], де мав псевдо «Білогруд». Він такіж згинув у борні з окупантами. А шє лишиласи памнікь про Онуфрія і шана від людий, шо їго знали.

Людина минаєси, але не гет. То, шо зробила за життє, проростає далі, якшо та робота була трібна.

 

Напровесні 1968 року львівский колекціонер покутских і гуцулских ікон на склі Іван Гречко поїхав у наші краї, аби підлікуватиси свіжим повітрім і водов. У Красноїли він зупинивси у Дмитра Дідушка, від икого і взнав май бірше про Онуфрія Манчюка, а головне, взєв отой зошит, акуратно списаний новелями.

Шє багато років минуло, поки цес зошит став книжков. Багато років і багато дороги, бо книжка «Жьиб’ївскі новелі» вішла 1992 року аж у США в місті Боффало старанніми Українского світового об’єднання гуцулів. Упорядкував, відредагував і написав передмову до книжки той-таки Іван Гречко.

Так памнікь про Онуфрія Манчука вішла за межі Гуцульщини і тих, хто їго знав, на бірші обшири. Так в українскій літературі появивси письменник високого ґатунку, икий хоть написав зовсім мало, але цінність того велика і вже вімірюєси читацков увагов.

Манчукові новели вернулиси з США в Україну і у 2006 році були перевидані у косівскому видавництві «Писаний камінь» з передмовов і з додатковов редакцієв Михайла Городенка. У 2013 році там же, але вже з передмовов Василя Нагірняка книжку видали шє раз. А в 2020 році четверте видані зробив Олександр Масляник у Львові. П’єте видані «Жьиб’ївских новель» у 125-ту річницю з дня народження Онуфрія Манчука маю за честь видавати сам, з чього дуже тішуси, бо знаю, шо люди вже чєкают, і самому буде любо шє раз перечєтати.

Аби пояснити назву цего тексту, маю процитувати кавальчик з передмови Івана Гречка до першого видання: «…вони (новелі) заслуговують на те, щоб у вигляді задуманої збірки розійтися по людях, головно тих, які родово чи емоційно пов’язані з Гуцульщиною, і бути каталізатором рефлексій і призадуми або й святого ностальгічного болю в душі читача за втраченим, призабутим, але вічно дорогим і чимось таким, чого вічно бракує. А ім’я йому — солодка Гуцульщина».

В цисі книжці є пару сумних сторінок, але переважно веселі — з нашим гумором і фіґлями, світими і діттями, люфтниками і лісними… Бо так жиют у світі і виді їго гуцули. Так видів Онуфрій Манчук. Він лишив нам своє слово для усміху, для розмислу і для задоволеня від умієтних новель.

Діковать, Онуфрію, за трібну роботу.

 

 

^[1] Українські січові стрільці — українське національне військове формування в складі австро-угорської армії, сформоване з добровольців, які відгукнулися на заклик Головної Української Ради.

^[2] Українська галицька армія — фронтова частина збройних сил Західноукраїнської Народної Республіки.

^[3] Українська повстанська армія — військово-політичне формування, яке діяло в Україні протягом 1942—1960 років (хоча були й випадки бойового спротиву окремих бійців УПА і пізніше).