Шо то є опришки. Пару слів від видавця

Передмова до книжки Петра Шекерика-Доникова «Опришки. Народні оповідання»

1.

Кожда людина, шо приїха́є на Гуцульщину, так у неї залюблюєси, шо і в опришках находит багато такого, аби мати їх за шос, а не будь-шо. Ясно, шо ми, гуцули, це всьо такіж дуже любимо, бо й тепер читаємо, а колис розказували одни одним, і тимой так намножилоси переказів і співанок, шо етнографи мали шо записувати. Хоть і знаємо то, шо опришки зачіста були не найліпші люди.

Шляхетности опришківскому міту дав Олекса Довбуш. Це відзначив шє Юліан Целевич, коли досліджував опришківский рух у позатому віку. Довбуш деякими своїми добрими, щедрими, сміливими і шляхетними вчинками показав гуцулам шос таке, шо доти вни не дуже виділи від людий, котрі мают владу. А Довбуш в икіс чєс таки здобув трохи влади. І хоть уна не була легальна, але цілком ефективна. До Олекси йшли скаржитиси на панів, і він давав людям той захист. Тєжко сказати, як багато він захистив, але доста одного, шо розкаже, й мут знати всі.

Опришки були в горах пару сот років, і якшо дес икіс инший крім Довбуша зробив шос добре чи звитяжне, то у переказах приписували Олексі. А загалом за цес довгий чєс всєкі опришківскі ватаги наробили бірше, чим не наробили. Чєсом чинили таки гет зле, шо Юліан Целевич ніжно називав розбишацтвом.

Але на кожду справу треба дивитиси відповідально. Тим бірше, якшо говорити про то, шо було май давно. Тут вже не годно йти так, ци шос добре, а шос лихо, бо всего точно не знаєш. Можна лиш казати, якшо зазирати з усіх боків, як то зробив, упорядковуючи народні оповідання про опришків, Володимир Гнатюк. У передному слові до тої книжки він міркує, чиго таки появилиси опришки і йкі вни були. Бо могли й не бути:

«…нинішному читачеви зробить ся нераз маркотно при читаню таких подій, як […] різанє пана по кавалочкови і допити, чи болить його се дуже й ин. Такий читач готов усі ті, справді звірські поступки, почислити на карб кастової (хлопської) або національної (в сім випадку руської) лютости та дикости. Такий погляд був би одначе зовсім несправедливий, бо людий з иншої епохи можна об‘єктивно оцінювати лише на підставі основного знання тої епохи. […] Від маґнатів учили ся мужики-опришки не лише нападів та рабунків, але й лютости та дикости, які переходили всякі міри».

За Гнатюком, якшо опришки і робили шос лихе, то не лиш вони у тому винні. А винні такіж і ті, з кого вни цего навчилиси. Таки ті, шо відтак найбільше від опришків потерпали. Але напершу таки вони використовували гуцулів, нераз знущалися чи могли безкарно вбити. То й дістали собі здібних учнів.

З цеї книжки мете знати фист всєкого. Але вна не на славу ци неславу, а на то, аби ми собі могли прочєтати, як то колис було. Та й, певно, не одному й тепер буде інтересно пошукати в Чорногорі опришківских комор.

 

2.

Шє з молодих років Петро Шекерик-Доників, заохочений своїм учителем Луков Гарматієм, почєв збирати етноґрафічні матер’яли. Він був першим гуцулом, шо взєвси за цису роботу. Доти гуцулами інтересувалиси лиш приїжджі, а гуцули не дуже, бо й так всьо знали. Але приїжджі брали лиш то, шо їм треба було. Або так, як уміли.

До цеї книжки увійшли народні оповідання про опришків, икі зібрав Петро Шекерик-Доників. У 1910 р. уни вже друкувалиси в Етноґрафічному збірнику №26 під редакцієв Володимира Гнатюка. В тому збірнику було аж 17 авторів. Кождний з них шос записав і подав до збірника. Хтос бірше, а хтос менше. Разом вішло 258. Але аж 104 з цих оповідань записав саме Шекерик-Доників. Це вже є так багато, як ви видите в цій книжці, і цес об’єм дає доста добре зрозуміти, шо то були за люди і в икий чєс уни жили.

Шє одна причина, чиго варт оповідання, зібрані Шекериком-Дониківим надрукувати окремо — він дуже добре передав гуцульский діалект. Инші люди, шо записували, були учителями, студентами, ґімназистами. А шо диктофонів уни не мали, то записували то, шо чули, і словами, икі знали. Шекерик записав словами, икі знав він. А їго слова — найчистіший гуцульський діалект, шо такіж відзначив Володимир Гнатюк. Тимой у цій книжці маємо не лиш оповідання про опришків, а й ту мову, иков уни говорили.

І остатння причєна, чиго окремо йдут ці оповідання — хочу надрукувати всьо, шо написав Шекерик-Доників. Аби все їго віно, лишене українському народови і всему світови, таки виділо цес світ. Аби це були файні пухкі книжки, як буханці хліба, і аби їго мова нам гріла душі у цему світі, икий би він чємос студений не був. Тимой після видання «Діда Иванчіка», тіштиси «Опришками».

На кінец, шє якби хтос хотів знати, чиго би було не надрукувати всий збірник оповідань про опришків, то скажу, шо то вже инший проєкт. Етнографічних збірників вішло тридцікь шість книжок, і кожда з них вартує бути перевидана. Як Бог поможе, то й за це скоро озмуси.