«Люблю ритм зір на небі і голос життя на землі»
Передмова до повного зібрання творів Марка Черемшини «Райска птиця»
Цього письменника неможливо не полюбити, пізнавши його глибоке, делікатне єство. Письменник, у біографії якого більше запитань, аніж відповідей: коли народився — 13 червня, а чи 13 липня? Чому так вперто приховував справжнє імʼя й обіцяв Осипові Маковеєві, що при нагоді таки розкаже причину небажання підписуватися автонімом «Іван Семанюк»? Хто він — той двійник Марка Черемшини, який носив йому свої рукописи на літературну оцінку і навіть власні спогади про письменника так і назвав — «Двійник Марка Черемшини»?
Хоча якби в біографії письменника нас цікавило тільки це, то його життєпис став би темою кількох розвідок у ключі «невідоме про відомих». А так є щось таке, що акумулювало всю увагу навколо втаємниченого, ледь не магічного тексту, щось таке, що спонукало вивчити окремі його твори напамʼять. Для того, аби зрозуміти гірську філософію.
Насправді рідкісні обряди, які викарбувані відразу в кількох новелах — «Грушка», «Основини», «Туга», «Карби», — це зникомий світ традиційної культури. Порубіжна зона між Буковиною, Гуцульщиною і Покуттям, звідки родом письменник, невпинно осучаснюється. У Марка Черемшини ще можна прочитати, що таке кобацька на́чинка, вишиті вуставки́ і хорімні́ двері, — юнацтво і молодь про це вже не знає практично нічого. Як і не знає, чому Паладюкова дівчинка так рідно просила запалити вогонь предка, як виглядав павʼєний вінчик і чому наречена в день свого весілля має плакати.
Марко Черемшина скромно казав, що етнографії сам не збирав ніколи, бо (!) сам був тим матеріалом. А і справді — тітка його, татова сестра, була мошею-повитухою і прекрасно зналася на травах. Дід знав стільки співанок і народних танців, що до нього гості возами зʼїжджалися, аби бути на тому ґаздівському набутку. Мама його чи при роботі, чи при відпочинку співала. То як він міг не бути тим матеріалом, якщо увесь наснажений «карбами» — знаками, які з дитячих літ прописали на його свідомості вічну книгу знань горянина…
А ще малий Івасик мав щастя на дєдю — його батько Юрій у числі перших п’яти господарів села Кобаки, які поставили свої підписи під бажанням заснувати в Кобаках читальню. Вдома в цього чоловіка були дві шафи книг (нечувана розкіш на той час), і до 14-річного віку Івась добре читав українською, російською і трохи гірше німецькою мовами. Батько свідомо готує сина до науки — не тому, що хворобливий хлопчина «не від плуга», а можливо, тому, що хотів у первісткові реалізувати власні мрії і таланти, адже все життя тягнувся до просвіти і навіть пробував колись віршувати…
Коли Іван Семанюк вступає до коломийської гімназії, ровесники з нього жартують, мовляв, мужик у селянській одежі і навіть по-польськи не знає. Це був наступний карб (а чи виклик?) для юного Івана, бо за якихось пів року він програмні предмети штудіює так, що вчорашні жартівники записуються до нього на приватні уроки, аби мати змогу нормально здати іспити. Проте не можемо сказати, що в гімназії Іван Семанюк не мав друзів, саме там він зустрів свого найвірнішого товариша Сеня Горука, вони разом винаймали кімнату. Тепле спілкування чоловіки пронесуть через усі роки. Снятинчанин Сень Горук стане славним отаманом УСС, а Іван Семанюк здобуде у Відні ступінь доктора права і спочатку буде першим українським адвокатом Делятина, а з 1912 року і Снятина, куди переїжджає на запрошення Василя Стефаника.
Слово Марка Черемшини цінне і національною ідеєю, викристалізуваною в новелах та оповіданнях «Писанки», «Туга», «На Купала, на Івана» та інших. Слово Марка Черемшини цінне делікатністю і вишуканою образністю.
Івана Семанюка як лоєра, правника, чи не найцікавіше описав його наставник у цій царині — адвокат і громадський діяч, політик Михайло Лагодинський (містечко Делятин Івано-Франківської області). Він доручав Івану Семанюку найвідповідальніші справи без жодного остраху, що помічник не впорається. А згодом жартома згадував: Семанюк міг веселитися в ресторації всю ніч, а рано провадити справи в суді свіжіше і краще за свого шефа.
Василь Равлюк, аналізуючи адвокатську діяльність Івана Семанюка уже у Снятині, зазначає, що успішний адвокат відразу обігнав інших своїх конкурентів: «З питомою енергією та спритністю взявся він до праці на новому терені, і незабаром його канцелярія стала першою між шістьма того роду». Близький товариш Черемшини Микола Фірманюк каже: «Його письма і усні виступи були добре обдумані і старанно умотивовані, і тому мали в суді велику вартість. Часом послуговувався їдким дотепом, яким збивав противника з пантелику». Наведемо як приклад такий випадок. Напередодні одного із судових засідань судді рекомендують одну з позивних сторін, власника маєтку пана Юзефа. Суддя тисне руку. Іван Семанюк відразу ж рекомендує свого клієнта: «А це добрий господар Гриць Запаринюк». Суддя, позбавлений вибору, потиснув селянинові руку. Це був абсолютно безпрецедентний випадок, який епатував не тільки тих, хто був присутній у суді.
Справа залишалася на слуху ще довго. Троюрідний брат Івана Семанюка, оперний співак Михайло Голинський, каже: його родич був дорогим адвокатом, проте інтереси селян боронив безкоштовно. Більше того, опісля завершення судової справи заводив ґаздів у шинок і накривав їм бенкет. Горяни в оригінальний спосіб підтримували Семанюка-адвоката: приходили під суд з… оркестром: «…нерідко перед судом влітку до схід сонця ранесенько збиралася юрба гуцулів з гір. Між ними були обов’язково й такі, що грали на цимбалах. А на сопілці майже кожен гуцул грає ще змалку. І починалась музика. Одні підспівували, а інші йшли в танці. Суд — це поважна інституція, тому реагував на галас, спів і танці гуцулів як на спробу вплинути на розгляд судових справ».
До слова, Іван Семанюк за програшні справи не брався, як і не брався за захист, коли сам не вірив у невинуватість клієнта. Дружині своїй казав: справжня книга життя пишеться у кнайпі і в суді, там правдиві характери і долі. А в книзі — то вже відтак.
Людина він був дієва — коли бачив, що система в чомусь «прогниває», брався до роботи, щоби змінити щось своїм прикладом. Він не розумів громадських зібрань, на яких все зводилося до виступів за чаркою, як і не розумів формальних нудних звітів про те, що жити стало важче. Процитуємо Василя Костащука, який згадує студентські збори у Снятинському районі з приводу роботи на користь Українського таємного університету у Львові. У якийсь момент Семанюк просто не витримав занепадницьких і безпомічних виступів, і тому сам попросив слова: «Слухаючи тут, між вами, виступи-звіти про роботу, я мав враження, що знаходжусь не на зборах студентів, а на якійсь панахиді по помершім. Молодість — надія наша. І така зневіра, такий песимізм! Ви тут виступали, як якісь безбатченки, що стратили віру в наш народ. […] Розуміється, що коли ви йдете до селянина лише з грошовими претензіями, то він буде вас гнати зі своєї хати. Віддайте народові свої молоді серця і розум, тоді народ вас зрозуміє і піде вам назустріч».
З ініціативи Івана Семанюка у Снятині було встановлено вивіски українською мовою. Його дружина Наталія також познайомилася з майбутнім чоловіком тоді, коли він пропонував свою допомогу у створенні якісного культурного продукту. Потрапивши на проби «Мартина Борулі», він, нова людина в місті, пропонує: «Я можу допомогти з режисурою, бо поки що це не зовсім виглядає на виставу…».
Активна робота на громадсько-культурній ниві, можливо, і стала головною спричиною того, що частина дослідників говорила про «період мовчання» Марка Черемшини між двома книгами (1901 і 1925 рр.). Наталія Семанюк заперечує: то було не мовчання, а зміна роду діяльності.
Письменник, вдало дебютувавши першою збіркою «Карби», котра вийшла в Чернівцях, далі направду поринає у вир громадської роботи, і так тривало до Першої світової війни. Саме вона, світова стихія, стала тим больовим шоком, який розворохобив письменника.
«Відомо, як мало картин залишила в нашій літературі велика війна. Ні один із галицьких письменників не змалював її страхіть із таким щирим жахом, як це зробив Черемшина, змішуючи ліричний патос із картиною, що не потребувала у своїй біснуватій іронії слів захололого від болю очевидця», — пише Михайло Рудницький.
Справді, Марко Черемшина був очевидцем війни, дивився в її очі крізь дощату дранку і бачив, як здіймаються дими над його Кобаками.
Його книга «Село вигибає» — це страшний портрет із натури. Дружина письменника Наталія Семанюк згадує: коли її чоловік акумулював достатньо експресії і думки, щоби описати все, що бачить навкруги, аби описати ту страшну стихію, ховався від цілого світу. Залазив у стодолі на сам верх складеного сіна і годинами безперестанку писав, а Наталя сторожила внизу, аби ніхто не порушив то письмо.
Рукописи першої збірки «Карби» творилися інакше — поміж адвокатськими справами, вони «жили» на його письмовому столі в кабінеті. Воєнні ж рукописи створювалися в самозабутті. На Заліській горі, звідки видно все село.
Весь свій зрілий вік доктор права Іван Семанюк провів у діяльності і боротьбі. Січовий рух, організація читалень і «Просвіт». Перший український адвокат Делятина і Снятина. І коли стихія війни лавиною спускається на його край, він старається її… зрозуміти. Фіксує в щоденнику газетні публікації і власні спостереження. Про обидві сторони, не ідеалізуючи жодну.
Друг письменника Микола Фірманюк згадує: повернувшись до Снятина, «…Черемшина виробляв родинам мобілізованих солдатів державні допомоги, боронив і витягав з тюрми невинних громадян, списував шкоди, які потерпіли громадяни внаслідок воєнних дій». Проте в душі він був смертельно втомленим, і не тільки тому, що мав хворе серце.
На відзначенні своїх іменин 1919 року Черемшина зізнається другові, що почувається дуже зле. Микола Фірманюк не відразу і повірив, бо виглядав Іван добре і тримався бадьоро. Ні громадську, ні літературну діяльність Черемшина не припиняє: боїться не встигнути. Публікує твори, написані в Кобаках. З ініціативи Миколи Зерова вони в 1925 році виходять окремою книгою. Це була лебедина пісня письменника — за два роки він помирає.
Дослідники творчості Марка Черемшини книгу «Село вигибає» називають вершиною творчості письменника. Третя збірка прози «Верховина» виходить уже посмертно.
Біографи Марка Черемшини нерідко згадують таку деталь: його робочий стіл завжди ряснів рукописами. Часто це були незавершені твори, час на які він викроював поміж адвокатурою і суспільною роботою. І тільки твори на воєнну тему писалися інакше: віч-на-віч з війною, у повному самозабутті. Писати або вмерти.
Потужною сугестивною стихією є мова творів письменника. Саме тому ми, працюючи над їх упорядництвом, головно ставили собі за мету зберегти діалектну самобутність — таку тендітну і таку зникому.
У художній сфері Марко Черемшина не відразу наважується на стихію діалекту і практично все життя має сумнів стосовно того, чи правильно він пише. Так, один із перших творів — «Керманич» — не має ще тої архаїчної ритміки, як «Туга», «Грушка» чи «Основини», коли й авторська мова, і мовлення персонажа разом витворюють прообраз словесного обряду і практично не відмежовані, натомість у поезіях у прозі письменник в основному послуговується літературною мовою (ці твори також належать до раннього періоду його творчості).
Два великих кумири в літературі для Марка Черемшини — це Юрій Федькович, чиє слово кодувало його свідомість від перших років життя, та Іван Франко, якого по праву вважав генієм, «великим астральним тілом, що світить на всю Україну». Що стосується Юрія Федьковича, то він, як відомо, не боявся виразно засвідчувати свою етнографічну приналежність: письменник ходив у гуцульському сардаці, із замилуванням вивчав звичаї та традиції і записував їх, а редакторські спроби «причесати» власну поезію під норми літературної мови сприйняв як крайню образу. Так, у 1863 році до редакції журналу «Вечорниці» Ю. Федькович скеровує свою поезію «Вірш на роковини Шевченка», яку опублікували, проте відредагували без узгодження з автором. На що письменник відповів украй однозначно в листі до редактора: «Хіба ж він не знає, що я гуцул, а в гуцула є пістолі? Я там незабаром приїду, то розправлюся з ним».
Письменник та перекладач Максим Рильський, говорячи про мовостиль Марка Черемшини, акцентує увагу на ключовому значенні діалектної колористики: «Мартович, Стефаник, Черемшина […]. Це письменники, що зробили б честь будь-якій літературі світу. Послуговування діалектом щонайдальше йшло, очевидно, у Черемшини […], а разом з тим є одним із своєрідних джерел очарування. Ми беремо їх такими, як вони є, не струшуючи ніжного пилу з їхніх райдужних крилець, і такими любимо».
Описуючи себе, Марко Черемшина сказав загадкою: «Люблю ритм зір на небі і голос життя на землі». І в цьому поєднанні космічно-небесного із життєво-земним увесь він. Діалектичний, контрастний, нестандартний, справжній.
Хто знає, можливо, якщо прочитати всі три книги письменника — «Карби», «Село вигибає» і «Верховину», то вдасться заглянути хоч за краєчок душі того гуцула-сонцепоклонника, котрий із діда-прадіда «святкував усі, хоть би й найменші свята, вірив у відьми та лісовиків, добре вгадував наперед лиху і добру погоду і нікому не каламотив води»?.. Найбільша таємниця у творчості Марка Черемшини — це навіть не діалект (такий герметичний і старовіцький), навіть не традиції, не ментальність навіть. Найбільша таємниця — це людина, у її пізнанні життя і смерті, у її болях і насолодах, у її предковічних карбах…