Гуцульська сага

Передмова до роману Петра Шекерика-Доникова «Дідо Иванчік»

 

1

Перед очима дві світлини: двадцятилітній одухотворений юнак і п’ятдесятилітній похнюплений чоловік. Одна особа. Особистість. Петро Шекерик-Доників. Щоправда, зображення на другій знимці розмите, і загальне враження викликано тим, що нам добре відомі наступні події: він щойно поставив чи завтра поставить крапку у своєму автобіографічному романі «Дідо Иванчік», позначивши місце і дату: Жєб’є — під Синиці, 20 цвітня 1940 р. ПШД. Якраз день народження. Йому 51 рік.

І незабаром, за три тижні, — арешт, тюрма, Сибір, смерть (невідомо, де і коли).

Щодо першої знимки, то нагадаємо написане з неприхованою симпатією й оприлюднене в одному давньому збірнику: «У тих часах ще молоденький леґіник, уродженець багатого, повного старовинних традицій, передвікових переказів, звичаїв села Голови, що розкинулось по ґрунях і понад двома невеликими, але бистрими потоками Білою і Чорною Річками, які, зійшовшись разом, носять назву Дідушкова Річка і вливаються в Черемош. Батько Петра Дмитро одружився з дочкою Доника — звідтіль і Шекерик-Доників. Дмитро жив над річкою, де мав млин, молов гуцулам кукурудзу і ячмінь, а в “Фолюші” прав ліжники й сукно на сердаки й гачі. Війтував у Головах понад сорок років, коли ж постарівся, передав війтівство своєму синові Василеві. Наймолодшим сином був Петро. Петро мав вісім років, як староста в Косові наказав війтові в Головах негайно будувати школу…»

Хлопчик Шекерик (тоді, як і всі однофамільці в Головах, ще був Шекерє́к) провчився чотири роки і став улюбленцем легендарного вчителя Луки Гарматія, який подарував своєму найкращому учневі «Кобзаря», чим визначив багато в його долі. Без Гарматія навряд чи мали б ми етнографа й письменника, що творив на гуцульському діалекті, організатора «Січей» (навіть у Вінниці) Петра Шекерика-Дониківа. Учитель Лука з’явився на Гуцульщині якраз на межі дев’ятнадцятого і двадцятого століть, і в 1900 році відчинилися двері школи в Головах, що деякий час стояла пусткою, і голівчани вважали, що там поселилась нечиста сила й відпускати туди дітей — справа не тільки непотрібна, а й небезпечна. І Лука Гарматій на відкритті школи «вистрілив чотири рази з гарних жированих гуцульських пістолів», як засвідчив Володимир Гнатюк (і не тільки він), і це мало ефект не менший, ніж би стріляли з гармати: не тому, що гуцули рідко чули постріли — якраз навпаки, а тому, що тільки таким чином тоді в Головах можна було навернути дітей до школи. Серед перших школярів був і хлопчик Шекерик, який народився й виріс у Головах, а це село було особливе, хоч у Карпатах інших сіл, мабуть, не буває. Учитель і плодовитий письменник-емігрант Михайло Ломацький згадував, що «всяка так звана культура не мала сюди приступу… Подібного села не знайти в цілій Європі». Малась на увазі насамперед важкодоступність села. Може, Ломацький у своїх пізніших емігрантських поневіряннях бачив різні закутки Європи, але до усвідомлення унікальності Головів спричинилися вчительські пригоди на рідних кресах, бо повчителювати випало аж у сімнадцяти селах. Здебільшого в гуцульських.

До Луки Гарматія і колега Ломацький, і школяр Шекерик ставилися однаково шанобливо попри стрілянину на початку навчального 1900 року — як інакше було тоді розправитися з нечистою силою? А в той же час перед гуцулом Іваном Семанюком (Марком Черемшиною) та його покутським другом Василем Стефаником уже відкрилися двері європейських університетів: ці селянські сини, майже на два десятиліття старші від нашого Шекерика, уже встигли закінчити гімназію. Встигли написати (і навіть опублікувати) перші свої оповідання. Марко Черемшина також використовував гуцульський діалект, але тільки в мові персонажів. Авторський текст писав літературною мовою з незначними місцевими лексичними вкрапленнями, що надавало особливого шарму. Запаху. Барви.

Я виріс біля Космача і з-поміж 32-х його присілків добре знаю такі, куди добиратися навіть сьогодні зовсім не комфортно, але щоб ціла «імперія Голови» так надійно була закрита (здавалося, навіть від Божого ока, але не від диявольського!) ландшафтом — такого справді треба було пошукати. Ще в мої шкільні шістдесяті минулого століття рідко яке весілля в Головах (гуцульське весілля стало сюжетним вузлом роману «Дідо Иванчік») закінчувалося не в традиції шекспірівської драми — зі всією гамою (тут — габою) пристрастей. Одне слово, у цих місцях кожному випадало багато випробувань. Особливо, якщо ти юний і наділений багатьма талантами та життєвою енергією. Невсипущою!

А тобі пощастило: ти маєш Учителя. Що поцінував і направив. Що пізніше познайомив із видатними діячами української культури. На самому початку двадцятого століття вони зачастили в Карпати, і село Криворівня стало «гуцульськими Атенами». Не стало Жаб’є, що розташоване поруч, не стало жодне інше при більш-менш терпимій дорозі. Бо у Криворівні літував Франко, а за ним Грушевський. Бо тут тоді в одній із найдавніших на Гуцульщині церков правив парох Волянський, який чомусь нагадує мені англійського лорда, хоч, мабуть, не в кожного лорда така благородна постава. А нині в плебанії, де перебуло мнозтво славних людей (окремі імена зберігає пам’ятна настінна дошка), мешкає із сім’єю парох Рибарук, який за поставою нагадує мені пароха Волянського.

Звісно, бував тут і Петро Шекерик-Доників, де заприязнився з польським письменником і своїм ровесником Станіславом Вінцензом, який виріс у Криворівні і як натура тонкого й широкого художнього смаку не міг не захопитися гуцулами, а цього гуцула конкретно вважатиме «людиною талановитою, якщо не ґеніальною». Підставою були, мабуть, не акторські здібності Петра у виставах гуцульського театру Гната Хоткевича, створювати який у Красноїллі Шекерик не тільки допомагав — саму ідею такого заходу подав, — а робота «артиста» зі словом, яка все більше ставала творчістю, бо не обмежувалась фольклорними записами про опришків (107 оповідань), численними замальовками з народних святкувань основних календарних обрядів або жвавими наративами вісімнадцятилітнього гуцула з Головів на кшталт «Як відьма Кашуля врятувалася від спалення» — там уже цілі фрагменти художнього письма із суверенною авторською інтонацією. Не варто забувати й перші сороміцькі гуцульські оповідки, де героями були молоді й не дуже молоді аборигени доступних і не дуже доступних місцин у горах Карпатах. Отож до своєї «гуцульської саги» йшов стежками (плаями) розмаїтих пошуків — його дописи в газеті «Громадський голос» часто мало чим різнилися від публікацій у фольклорних збірниках ЗНТШ. Робота збирача народної творчості часто нагадувала роботу газетного репортера, що перебував у міфологічному часі, де завше актуальне все, бо, за словами поета (ровесника Петра Шекерика-Дониківа), «довший від століття день». Він не мислив себе без «діалогу з вічністю» (за словами іншого поета) — аж до особливої заінтересованості і власної участі в будівництві обсерваторії на горі Піп-Іван, що теж його ідея. І тут уже нагадаємо філософа: «Космос і совість». Для симетрії нагадаємо ще одного філософа: «Всесвітній, всесторонній, живий зв’язок всього зі всім».

І все ж Вінценз навряд чи легко розкидався б найвищими епітетами: він усе-таки прочитав дещо з «Діда Иванчіка», назвавши цей твір «пам’ятником старої мови, якому немає рівного». Він майже готовий вважати автора першого українського роману, написаного діалектом, геніальним, хоч такі визнання приймаються не відразу. Але наче і Вінценз відчував, що може не встигнути. Адже пан Станіслав добре знав пана Петра — недаремно клопотався в польської влади, аби дала дозвіл Шекерикові без арешту повернутися додому, бо попередні (румунські) окупанти таки заарештували гуцула. Та крапки в його життєвому романі не поставили: прорвався на Велику Україну, встиг повоювати і з денікінцями, і з більшовиками. Але після всіх баталій усе-таки повернувся («вічне повернення»!) додому, і наприкінці двадцятих два роки був гуцульським послом до польського сейму. Запам’ятався прекрасним оратором, зокрема, збереглося багато відгуків, як перед виборами виступав чи не в усіх гуцульських селах. У моїй Прокураві, наприклад, а в Брустурах іще влітку 1975 року старий ґазда Боєчків у своїй хаті під Кичерою переповідав Шекерикову апологію гуцульської ноші — тільки в такій убері той з’являвся на засіданні польського сейму чи у львівському помешканні Володимира Гнатюка.

На другій світлині сидить у тяжкій задумі перед своєю скорою загибеллю Петро Шекерик-Доників, наче справді знає ще після «перших совітів», що «на то вже нема ради» і що, як зображення на світлині, розмиє історія найщемливіші візії сумлінного учня Луки Гарматія: юнацтво «з вершин і низин», якому, як Блага Вість, відкрилася країна Україна («…січові ленти наче навмисно для гуцулів…»); делегат Української Національної Ради ЗУНР від повіту Косів під стінами Софії Київської на святі Злуки ЗУНР і УНР і… що далі? Що б там не було, а такого гуцула ще не було. Тим паче, з Головів («що може бути доброго з Назарету?»)… Що конкретно за ним, крім обсерваторії? Рільнича школа, етнографічний музей… Перший гуцул, довідку про якого завершує слово «військовик». Перший гуцул, у якого гостював Вільгельм Габсбург. Такий гуцул мав би жити в столиці. Гуцульщина має кілька столиць. Шекерикові випало Жаб’є, де й оселився після першого одруження і з часом став війтом, як батько в Головах, але трохи на коротше, бо прийшли, як мовилось, «перші совіти». А потому другі. А за ними — нинішні. Багатьом уже не треба було й приходити. Вони звідси.

Тож на другій світлині вічно сидітиме немолодий гуцул у тяжкій задумі: стільки всього промайнуло — як у кіно, якого не бачив. Себто кіно як такого, може, й не бачив. Здавалося: чи не приснилася країна Україна? Куди поділася велика держава в центрі Європи із закопаним під Раховом відповідним стовпом? Мені й нині здається іноді, що все, крім цього стовпа, нереальне. А коли все втратило значення? Насамперед слова́. Після великих зачарувань і ще більших розчарувань усе викликає недовіру. А що безсумнівне? Хто безсумнівний? Дідо Иванчік, що наче постійно перебував за межею реального. Петра Шекерика-Дониківа вчив грамоти Лука Гарматій. А виховував дідо Иванчік. Иван Люпайлюків, що народився й проживав у неприступних Головах, хоч там теж були підступництво й продажництво, бо ця земля розташована в країні Україні, а не на небі, хоч до нього ближче з високої полонини Скупової. Тому такі пронизливо сині очі в діда Иванчіка, про які пронизливо написав його онук, а ще пронизливіше — про дідові слова, які — єдині — у жодному дискурсі не стали порожньою риторикою, як у людей учених, а могли ще вбити або врятувати. Тому його словами, навіть його морфологією й синтаксисом усюди і скрізь користувався Петро Шекерик-Доників, додаючи до дідових слово «Україна» та деякі інші — для багатьох важкодоступні. Для декого неприступні.

А ось один земляк з Ільців, молодший рівно на 10 років, Онуфрій Манчук продовжив його лінію, але тільки в жанрі новели. У його невеличкій збірці «Жьиб’ївські новелі» (13 збережених творів) є незаперечний шедевр із назвою «Заробок» — новела найвищої мистецької проби, «якщо не геніальна». Може, написав би ще не одну, але його замордували ті ж самі «визволителі» перед своєю втечею в 1941 році.

Роман «Дідо Иванчік» переховували довше й ретельніше, ніж найрізкішу антирадянщину. Хоч там її немає. Але все то формально. Друга дружина автора, яку про всяк випадок совіти теж арештували й на деякий час ув’язнили, і її дочка в цьому, мабуть, не орієнтувалися, але якісь інтуїції щось їм таки підказували, і текст твору потрапив до товариства «Гуцульщина» навіть не на 100-річчя письменника, а ще через 10 років. Ентузіасти сумлінно опрацювали рукопис, і 2007 року з’явилося перше видання роману. Не вистачало кількох розділів другої частини. Нещодавно їх віднайшли — і нарешті маємо весь текст «Діда Иванчіка».

 

2

Зі шкільних літ пам’ятаємо, як починаються «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського:

 

Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка.

 

А ось початок роману «Дідо Иванчік»:

 

У дєді з рєду дітий я двайціть четвертий. А мижи живими дітми одинайцітий и найменший, але ни випорток, бо післідь мене було ишє шестеро діточок, лиш уни маленькими вивмерали (с. 8).

 

Зачини подібні, але це не стільки наслідування, як традиція жанру. З походження героя починається казка, починається сага. І не тільки. Однак казка передбачає щасливий фінал. Чого не скажеш про сагу. Передчасно гине Іван Палійчук. Дідо Иванчік помирає в похилому віці, очевидно, на межі дев’ятнадцятого і двадцятого століть, і разом із ним відходить не тільки чи не останнє покоління патріархальної Гуцулії, а й, як висловлюються читачі роману, ціла «гуцульська Атлантида», не подібна ні на що на цій землі.

 

Перебув Иванчік и Довгого, так єк віщував. Навіть Дарадуту перебув. А єк лишивси на світі без тих, шо з ними жив, воювався та пізмував и любився, то й він инчий став, бо світ тогди йиму став ні по чому (с. 474).

 

За законом контрасту різко й рельєфно відкрилося все це уродженцю неприступного села Голови — чутливому автохтонові, який із герметичного предківського світу потрапив під холодний душ (тут — водоспад) перших десятиліть двадцятого віку: світової війни, революцій, переворотів, голодоморів, кривавого терору, тяжких поразок і… (про перемоги промовчимо). Наприкінці третього десятиліття він зіставив дві цивілізації й у своєму романі збагнув, що тільки у світі діда Иванчіка залишилися слова, які значили те, що насправді значили. І назавше залишаться такими, бо слова не накриють холодні води світового океану.

 

Й він цілий замовкав, гаснучі з цего світа… мижи новим, молодим поколіннєм из свойов старовітчинов в серци, вірний їй аж до смерти… (с. 474–475)

 

Шекерик був у Коцюбинського консультантом із лексики, демонології, взагалі з гуцульського побуту. Зокрема, вразила автора «Тіней» вечірня забава («грушка») в обійсті мерця напередодні похорону. Вони разом прибули в Голови — спеціально, аби все це побачити. Михайло Михайлович, звісно, вперше. Молодь веселилася, дехто шукав собі пари (і знаходив), були рух, ігри, сміхи, вівкання… В однойменній новелі Марка Черемшини, «покотом плачучи», вирішували, хто з ким піде під вінець. У романі «Дідо Иванчік» теж є подібна сцена, але без веселощів зі сльозами, а радше з інфернальним відрухом. Здавна також пам’ятаємо вислів Коцюбинського в листі до Горького про гуцула як про справжнього язичника (треба в цьому розібратися), усе життя якого — безперервна боротьба зі злими духами. Зі злими духами бореться і християнин. Дідо Иванчік кожен день починає молитвою до Бога-Сонця. Видихає звертання:

 

Госпідку наш любий та щірий, Праведне Сонечко… (с. 24)

 

Не знаю, як записував автор роману слова цих молитов, — не міг малий хлопчик Шекерик усі почути й запам’ятати, прибігаючи до діда, власне, найбільше золотого часу свого дитинства провівши в дідовій хаті, на дідовому обійсті. Він теж наче видихає, а не записує — ці молитви в його генах, у крові. У другій частині роману перед нами такий же допитливий і вразливий хлопчик Иванчік. Далі вглиб поколінь письменник не заглядає, але ми віримо, що в цих горах, у цих неприступних Головах та і в Жаб’ї, і в Криворівні, і в Космачі, і на всіх цих верхах і долах звучали подібні молитви. І закінчувалися вони так чи приблизно так:

 

Позволь нам, Праведне Сонечко, уздріти знов завтра твоє ясне, світле і праведне лице… (с. 24)

 

До сонця на нашій планеті молилися з найдавніших давен — багато славетних попередників у діда Иванчіка. Ось про Сократа в Платоновому діалозі «Бенкет»: «І він стояв аж до ранку, а як розвиднілось, проказав молитву до сонця і пішов, куди йому треба». Сократ шанував грецьких богів, а дідо Иванчік був християнином. Христос, як відомо, приніс не теологію, а Благу Вість. Вона — для всіх. Мірча Еліаде назвав це «великою релігійною революцією», до того ж «надто великою, щоб її результати були засвоєні навіть за дві тисячі років християнства», бо «Син Божий, втілившись у людині, прийняв історію» і «концепція міфологічного часу та вічного повернення остаточно відходить у минуле». Різдво Христове — у часі народження молодого сонця за старим стилем. Старовітчина діда Иванчіка не є синонімом ідолопоклонства. Історик релігії Мірча Еліаде поділяє думку видатної філософині Сімони Вейль, єврейки за походженням, що «ідолопоклонство значною мірою є вигадкою єврейського фанатизму».

Син Божий втілений у людині. Бог втілений у Христі. Спасіння неможливе без Христа. Аби здійснити найбільшу амбіцію свого життя — стати головним стрільцем (ловцем, мисливцем), дідо Иванчік мав вистрілити в Христа за́коном (проскурою). У цьому утвердив його Олексій із Плоскої — не найгірший із мольфарів.

 

Знав, шо єк ни стрілит за́коном у Христа, то підет у праву дорогу й по смерти за тото допадет до Божего трону Сонця, але ни станет мижи стрільцями тим чоловіком, йиким повинен стати. Ни побідит Шкиндю з Довгим, бо ни станит тим головним стрільцем, на якого перло його вид колиски (с. 296).

 

Совісний чоловік Иван Люпайлюків (найсовісніший герой роману) добре знав, чим за це доведеться заплатити.

 

А єк стрілит, то підет у ліву дорогу, побідит Шкиндю та його побратима Ивана Довгого, бо видразу станет тим, чім бажів бути — головним стрільцем, але навіки видпадет вид Божего трону Сонця. Будет проклятий з-за життя Сонцем. А по смерти підет у Чорногори град ковати тай служити ничістій силі (с. 295–296).

 

Але рішення прийнято. На причасті в церкві частку Святого Тіла не проковтнув, а сховав під язик і потому долучив до набою. Пішов у ліс («кріс і ліс») і вирізав на смереці чашу (таку, як на церковному престолі) і хрест. Прицілився. Вистрілити не зміг.

 

…студений піт густими краплями дожжя укрив йиго чоло…

…з’євивси сам Христос… (с. 298)

 

З’явився ангел-охоронець, з’явився чорт із зайцем під плечем і з готовністю одразу після пострілу «до контракту на його душу», а припасений заздалегідь заєць стане першою ласкою нечистої сили, — стріляй! І далі вся звірина — твоя. Не вистрілив. «Ти переміг, Галілеянине!»

 

Най стрілєют хоть и в скали головов, а я не стрілю, бо ни бізую (с. 302).

 

Такий-от «головний стрілець», справжню доброту якого внук відчув ще малим хлопчиком, для якого на дідовій печі починався простір неймовірних з’явищ і трафунків, де бували не тільки розмаїті страшні проя́ви — аж до гидомирних привидів. Там дідо Иванчік при всіх (реальних і не дуже) міг забавлятися з Лісною, яку умудрявся при всіх заводити до хати, — хтось її бачив чи тільки чули? — мучився малий здогадками у безсонні. І при всьому тому тільки дідо був справжнім і вартим довіри. Бо був добрий — і «в очі», і «поза очі». Був «не фальчивий». Це автор роману ще оцінить. І не раз. У діда очі були повні любови. Але його іноді діставали. Особливо баба. І починалося тоді таке, що на його тлі подібні конфлікти в повісті Олександра Довженка «Зачарована Десна» здаються меланхолійним сновидінням у раю.

 

«Єк ти ни хоч говорити, то я буду говорити, але оттакої», — й з усієї сили усвітила діда кулаком межи очі. Він, єк стояв, так лиш, єк пірце, війнув пид припічок… видразу инчий став… Єк медвідь, роз’юшений вид мерші, прожогом штрик ид бабі… Він черкнув її за волоси, звалив на земню й штрик на ню коліньми, єк половик на курку. Коліньми гуляв на грудех, а руками кундосив їй волоссє на голові (с. 38).

 

Ідилічних картин у романі немає, а казковий трепет є. Присутній. Від нього іноді вмах можна відчути крижаний холод — не обов’язково для цього бути гуцулом. Бо чи знайдеться нині гуцул, якого «заклєв» би Шкиндя? А цей проклін звучить у романі не раз, як і молитва до Бога-Сонця.

 

Кріс душу йиму маму мамину псом! (с. 262)

 

Не діє це нині навіть у містечку Верховина (колишнє Жаб’є) — скільки не повторюй. Навіть малим хлопчикам і дівчаткам рідко розповідають про велетів із другої частини роману. Не переконаний, чи хтось ще молиться до Бога-Сонця, але нині це справа надто інтимна. Просто раніше вважалося, що тільки в пеклі відсутня молитва. Однак у третьому тисячолітті одразу прижився «той, щез би», особливо у сфері приватних послуг. Так само у двадцять першому столітті дієвими залишаються знахарі і — що, мабуть, цікавіше-веселіше — різні ворожбити та ворожки. Часто чути: «Він УСЕ про мене розказав!». При цьому питання: «а чи поміг?» — не актуальне. Головне, аби незнайома людина розказала тобі ВСЕ про тебе.

Розказати ВСЕ про сучасників діда Иванчіка і не все про нього взявся Петро Шекерик-Доників аж наприкінці 30-х років двадцятого віку. Перед тим він описав, як колядують на Різдво і споживають Святу Вечерю, як святять паску і споживають її, як виходять на полонини «по Велицідни» і як покидають полонини восени, як женяться і помирають, як відбуваються всі гуцульські одвічні ритуали й дійства… А тепер він вирішив усе це повторити «у виконанні» реальних людей, про яких знав УСЕ. Збагнув, що мусить залишити живе свідчення про них на їхній землі — їхньою мовою, яка розлита в їхньому пейзажі — навколо них і всередині. Як на мене, особливо це вдалося йому у фрагменті про весілля. Бо тут ще й музика.

 

Зайграла буйно їх музи́ка в скрипки, цимбали, дудки та флоєри тисові, шо аж сами ноги йшли данцувати, а їх челядь розкішна… кучєрєво заспівала розмаїтих співанок, пориваючі ними навіть у старих дідів та бабий серця до люби, розпалюючи їх молодов буйностев (с. 256).

 

А на самому початку весілля сіли всі на коні, і після «знаку до стріляння» по-справжньому почалося!

 

…дим з пороху, то аж сонце закрив густов мраков… (с. 256)

 

Аби все це описати, не вистачить ні дня ні ночі. Одне слово, втрутився Иванчік, і пристрасті справді стали позамежні, і він переміг своїх вічних супротивників. І небезпідставно передбачав їхню помсту.

 

Нічо ми не вкваснете, єк мнє згладите з цего світа, бо єк мнє не станет на світі, то гори си за мнов ни засунут, мут стоєти, єк стоєли (с. 264).

 

І це мало «симетричний відбиток» у незбагненній гуцульській музиці, бо на тому весіллю скрипаль Игнат Ґавиць «перейграв Сухонького» — і почалася його епоха. А коли Петро Шекерик-Доників писав роман, неподалік уже бігав хлопчик Моґур, і йому не було ще й десяти літ. Скрипка Моґура «зайграє» в середині двадцятого століття. Так заграє, що тільки так! Але скрипка, як записав від гірських старійшин автор роману набагато раніше, м’яко кажучи, не зовсім від Бога — від Бога Иванчікова флояра.

Малим хлопчиком я теж чи не щодня бігав до діда (як у романі «Дідо Иванчік»). Повернувшись із Караганди, мої батьки «будувалися», і їм було не до мене. У діда Василя (мене назвали на його честь) будувалися теж, але він — із порихтованим кирзаками «визволителів» нутром — брати в цьому участі вже не міг, тож займався маржиною і мною, направляв мене при корові й вівцях. Пригадую величезну жабу в дідовій стайні і його самого, що цілком серйозно випитує в надійшлих жінок, від «котрої» прийшла ця ропуха «по наше молоко» і «котра» (після того, як піддали жабу тортурам, помістивши в розколину гілки, встромленої в землю біля стайні) приймає зараз страшні муки в себе в хаті. Це детально обговорювали в присутності мого діда — командира УПА, що пройшов сталінські катівні, після яких навіть «той, щез би» виглядає хлопчиком із церковного хору… А потім сидів із кардиналом Йосипом Сліпим ув одній із сибірських тюрем. А тепер уважно слухає про невеселі відьомські будні й навіть не усміхається.