Інтерв’ю з Євгенією Сенік про новий роман “Бо болить”

— Передісторію книги «Бо болить» ви коротко описали у передмові, але все ж: Що спонукало вас написати цю книжку і як виникла ідея її створення?

У 2012 році режисер Тарас Химич та його дружина Олена запросили мене поїхати з ними до Анни Попович, у якої вони саме брали інтервʼю та записували її для свого документального фільму “Хроніка УПА 1942-1954”. Знімальній групі Invert Pictures було цікаво побачити погляд на цю історії людини зі східної України. Однак після першої зустрічі із Анною я була настільки вражена її історією та внутрішньою силою, що вирішила писати про неї книжку. Цікаво те, що одночасно з цим Тарас Химич прийняв рішення зняти про Анну Попович свій перший художній фільм “Жива”. Кожен із нас зрозумів, що історія Анни унікальна. І разом з тим, виконуючи кожен свій творчий проєкт, найбільше вона цікавила нас в особистісному вимірі. Ми усвідомлювали, що ця робота й контакт з Анною можуть нас багато чого навчити й зробити кращими людьми. Тому для мене ця книжка є значно більшою за літературу.  Це вагома частина мого життя.

— Чи змінювалось протягом написання ваше ставлення до тих подій, які ви описували у книзі і про події, які розказувала Анна?

Не можу сказати, чи змінювалося ставлення. Скоріше змінювалося сприйняття тих подій через скорочення дистанції. Від першої зустрічі з Анно і до сьогодні я бачила її та її побратимів героями, а їхню боротьбу – боротьбою за українську державність і незалежність. Однак у 2012 році слова Анни належали для мене до площини історії, з якої я хотіла вчитися. У 2014 році я вже могла відчути Аннину історію власною шкірою і її слова набули вражаючої актуальності. У 2015 році разом із іншими митцями я їздила на передову на підтримку українських військових. І там я багато думала про Анну, відчуваючи її слова надзвичайно глибоко. А з великою війною зараз зʼявляється розуміння, що теперішня війна є продовженням боротьби УПА і їхні жертви точно були недаремні.

Що змінилося кардинально, то це початковий задум книжки і її кінцевий результат. Від 2014 року книжка не могла більше залишатися такою, якою задумувалася у 2012.

— Як виглядав ваш творчий процес? Чи були якісь особливі ритуали перед написанням розділів?

Творчий процес розтягнувся на десять років, тому й ритуали змінювалися з роками. Не певна, чи мені вдасться згадати всі, але в перші роки перед роботою над рукописом я сідала писати комусь із друзів довгого і вдумливого електронного листа. Мені треба було розписатися і я відпускала свої думки, говорячи до когось із друзів. Пізніше, я робила записи у щоденнику. Коли працювала над рукописом у мистецьких резиденціях, важливо було після прокидання й сніданку одразу ж починати працювати, не заходячи в соцмережі і не контактуючи із зовнішнім світом. А вже на пізніших етапах мені вистачало налити велику чашку зеленого чаю і неодмінно зачинити двері у кімнаті, де я працювала. Мені залежить на тому, щоб писати за зачиненими дверима. Відчуття замкнутого простору допомагає мені краще концентруватися, замикатися й пірнати з головою у паралельний світ. Важливо знати, що мене ніхто не потурбує, поки я сама з нього не випірну. До речі, телефон я лишала в іншій кімнаті, щоб навіть на нього не дивитися.

— Що було найскладнішим у написанні цієї книжки?

У 2012 році, коли я лиш задумувала книжку, паралельна лінія до історії Анни мала бути зовсім іншою. Після 2014 року ця лінія стала неможливою. У той час робота над рукописом зупинилася на деякий час. Переді мною постало питання, яку історію я хочу розповісти паралельно до Анниної. Із початком війни на сході України та окупацією мого рідного міста я була знищена цілковито. Я не думала, що колись знайду сили завершити цю книжку, однак почала робити записи своїх переживань, щоб не збожеволіти. І з часом я вирішила розповісти свою власну історію, даючи таким чином голос українцям, чиї домівки були окуповані починаючи з 2014 року, а також простір їхньому болю. І певно найскладнішим мені було наважитися на ту відвертість, яка присутня в моїй лінії. Бути відвертим страшно, бо відвертість робить нас вразливими. Але й сильними одночасно.

— На що у цій книжці читачам слід звернути особливу увагу?

Думаю, варто зазначити те, що я не є істориком і не є журналісткою. Ця книжка є документальним романом, а історії є глибоко субʼєктивними. Я зумисне дала простір Анні розповісти її історію її ж словами, зберігаючи її автентичний голос. Імовірно, історики матимуть до неї зауваження, однак мені йшлося про те, щоб показати Анну не закамʼянілою постаттю з підручників, а живою людиною. Я прагнула зробити її близькою до читача саме через ту форму оповіді, яку обрала. Так само моя історія не є репортажем, а скоріше емоційними рефлексіями і роздумами.

— І наостанок: Які ваші улюблені книги? Що читаєте зараз і можете порадити нашим читачам?

Питання улюблених книг є завжди одним з найважчих 🙂 Адже ми безперервно змінюємося і з тим змінюється вибір книжок. Улюблених також. Тому мені легше сказати, що я зараз читаю, а це кілька книжок одночасно: “Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття”, Тімоті Снайдер; Вступ до політичної філософії (Introducing Political Philosophy – A Graphic Guide by Dave Robinson); Підручник із креативного письма від The Open University на тисячу сторінок (Creative writing. A Workbook with Readings); “Сидр з Розі”, Лорі Лі (“Cider with Rosie”, Laurie Lee). Англійського автора Лорі Лі я відкрила саме завдяки підручнику з креативного письма. У ньому був уривок з його книжки, яка вважається класикою в Англії. Кілька рядків одразу ж мене зачепили глибиною і винятковим стилем автора, тож я того ж дня купила книжку в оригіналі. Власне усі ці чотири книжки я читаю англійською. Однак на минулих вихідних Галина Петросаняк подарувала мені свою нову книжку, тому наступною буде скоріш за все саме вона.

А читачам я би порадила читати ті книжки, які промовляють до них саме зараз. Комусь дуже важко читати зараз про війну або будь-які складні теми і це нормально. Хтось потребує навпаки заглибитися в ці теми, щоб знайти відповіді для себе і спертися на чийсь досвід. Я належу до другої групи, тому й порадити можу з цієї перспективи – “Ґоґ і Маґоґ” Мартіна Бубера. Ця книжка є не зовсім або не лише про війну, і на щастя вона є в українському перекладі. Мартін Бубер є одним з моїх найулюбленіших філософів. Над цим романом він працював 25 років і він є геніальним, на мою думку. І саме ця книжка підтримала мене свого часу у важкі моменти 2014-го.

Спілкувалася Юлія Гашинська