Петро Мідянка про книжку Василя Зеленчука «Ґруні та й ґражди»

Василь Зеленчук новою книжкою «Ґруні та й ґражди» порадував мене ще більше, ніж тим віршем на гуцульському діалекті, котрий прочитав у мій перший приїзд до Криворівні. Йдеться не про нашу карпатську солідарність, а про те, як у говірковий текст можна вмістити всю Чорногору з її шаленими градами, прудкими олениками, суворим біловусом-псянкою, магічні шестипелюсткові солярні знаки, вирізьблені на сволоках гуцульських дерев’яних фортифікаційних будівель-ґражд.

Говірка вміщається в нього в сонети так, як вишукана мова «неокласиків». Тільки що там замість Навсікаї знайдете «гадєрьку», котра вміє заклинати ескулапових полозів з Ґаджіни, що необачно валять маржину. Гуцульський космос Зеленчука – це ціла непізнана галактика, це галактичний стрім про гірське єство архаїчного українського субетносу, котрий у наносній ріні чужинецьких навал і прижимів зберіг так свою автентику, як ніхто з нас.

Книжка Василя Зеленчука – це наочний посібник тим кухонно-шпайзовим русинським писарям і писарчукам, як говірку можна вводити в глобальний культурний контекст, будучи гуцулом, будучи українцем, вже не кажучи про реальний чин поета в прі зі захланним, кровопивним азійським сусідом-болотяником. Тому сусідові тільки лапоть і армяк, його сліпить киптар і ангельська біла ґугля нашого нареченого.

І певно та древня опришківські зброя – бартка й кріс є міцною підвалиною в боротьбі за нашу самобутність між культурними націями планети.

Для мене, горянина в роках, Гуцульщина й досі непізнана достатньо. А книжка Василя Зеленчука – це дзеркала Шибеного, Несамовитого й Марічейки, в яких відбито той неповторний світ цимбального передзвону Чорного Черемоша на порогах. Ці пороги доступні тільки покликаним.