Спокуса в готелі. Уривок з роману Мирослава Крлежі «На краю розуму»

У видавництві «Брустури» вийшов один із найважливіших романів хорватського модерніста Мирослава Крлежі «На краю розуму». Це гостра інтелектуальна сатира на суспільство міжвоєнної Югославії.

У центрі твору — висококультурний, освічений інтелігент, який стає свідком хвалькуватої й жорстокої промови впливового бізнесмена. Вимовивши кілька чесних фраз про абсурд насильства та моральну сліпоту еліт, оповідач запускає ланцюг подій, що перетворює його життя на публічний суд: преса, чиновники, колеги й навіть найближче оточення повільно й методично знищують його репутацію.

У романі, сповненому іронії, філософських роздумів і психологічної глибини, Крлежа досліджує природу людської глупоти, конформізму, страху й політичного лицемірства. Герой невблаганно рухається до соціальної ізоляції, маргіналізації та тюремного терміну, але зберігає внутрішню свободу — єдине, що лишається людині у світі, де мораль і розум компрометовані владою й натовпом.

Перекладений багатьма мовами і високо оцінений європейською критикою, роман нерідко порівнюють з «Процесом» Франца Кафки — через атмосферу абсурду та безсилля індивіда перед механізмами влади. Водночас Крлежа пропонує унікально балканську оптику, поєднуючи соціальний гротеск, політичну сатиру й глибокий гуманізм. «На краю розуму» — це безжальна діагностика суспільства, яка й сьогодні звучить дивовижно сучасно. Переклад українською мовою зробив Володимир Янцур. У його перекладі раніше вийшли книжки Меші Селімовича «Острів» та Джорджо Щербаненка «Шпигунам не варто кохати».

 

Спокуса в готелі

 

У готелі «Європа» я оселився в кімнаті номер двісті сорок два, і було це не надто цікаво, треба визнати. Жодна з книжок, з якими я не розлучаюся роками, тими днями нічого мені не говорила. Ні Еразм, ні Будда, ані навіть святий Августин не взяли на себе стовідсотково платонічну вину за порушення подружньої вірности через якусь, так би мовити, хвилинну примху, а я тими днями шукав особливої книжки, такої, що могла б мене повчити, як поводитись далі в цьому складному випадку.

У провінційному горщику нашого псевдолібералізму моє несподіване переселення до готелю та незатаювання факту розлучення з дружиною, спричиненого власною виною, ще сильніше розбурхало неприязнь до моєї незначної і, хай там як, не вартої такої надмірної уваги особи. Мій давній знайомий, доктор Вернер, відомий і шанований головний редактор, вільнодумець і масон, напустився на мене фронтальною атакою, мовляв, треба мене віддати до божевільні, ізолювати, якщо я кою такі очевидні дурниці на шкоду самому собі. Коли я назвав його позбавленим смаку філістером, він почав щось мимрити про Європу, про європейський спосіб мислення, про європейські обов’язки громадянина щодо самого себе і, здебільшого, не зумів сформулювати жодної істотної думки, яка б підтверджувала, що мій вчинок справді схиблений, ненормальний, патологічний, неєвропейський.

— Як це, до біса, мій вчинок може бути неєвропейським, коли я живу в Європі, та ще й у готелі «Європа»? А до того ж, що я взагалі такого зробив? Явному бандитові сказав, що він бандит, і це в основному все! Чому я це сказав цьому вбивці? Чи тому, що він заявив, що застрілить мене, мов собаку? Чому не сказав цього давніше? Не знаю! А чому ніхто, крім мене, цього не сказав? І цього не знаю! Але того, що про нього так думає ціле місто, мабуть, не потрібно доказувати Вернерові, який думає так само! Те, що я сказав, на сто відсотків збігається з моєю думкою, а мою думку поділяє ціле місто, тільки ніхто цього не каже! Чому? З тисячі причин! Якби я замовчав свою думку, як робив багато разів протягом тридцяти років, усе залишилося б на своєму місці. А так — отримав відмову, стану перед судом, узяв на себе вину за подружню зраду якої — nota bene[1] — не допустився, живу в готелі, бо, зрештою, десь мушу жити, і от ви, пане товаришу, як вільнодумець, масон, представник ліберальної вільнодумної преси, самозвано й високопарно декламуєте про Європу! Яка Європа? Хотів би я, вибачте, хоч раз почути, що це за Європа? Де та Європа? Чого хоче та Європа? І в яких особливих стосунках з Європою перебуваєте ви, як здобули ви привілей покликатись особисто, своїм ім’ям, на Європу, ніби виключно ви її правовий і моральний представник, а я ні? Коли це я згрішив проти тієї Європи? Де? Як?

— Докторе дорогий, заспокойтеся, прошу вас! Я не хотів вас нервувати! Заспокойтеся, прошу вас! Може, ви повністю маєте рацію, так, звичайно, але, якщо взяти до уваги обставини, і так далі, і так далі…

— Я знаю! Так, звичайно, але… і так далі… Цю вашу позицію «так, звичайно, але, і так далі» я добре знаю! Перевірмо, будь ласка, факти перед тим вашим «так, звичайно, але, і так далі»: я сиджу за столом у кав’ярні, вже другий тиждень за цим столом (отже, хоч він і в громадському місці, та через ту обставину, що я живу в готелі, усе-таки більше мій, ніж ваш, читаю газету, а ви з власної ініціативи ласкаво вшанували мене своєю присутністю, перебили моє читання, і тепер ми два цілком рівноправні відвідувачі кав’ярні, з тією різницею, що ви сидите за моїм столом, а не я за вашим. Ви маєте одне-єдине право: устати, попрощатися й піти, це право вам належить, так, і це єдине, чого я не заперечую. Та що стосується моїх справ, то я якнайенергійніше заперечую, ніби ви маєте хоч яке-небудь право повчати мене або заспокоювати, тим більше, якщо для цього немає абсолютно ніяких підстав! Жодне ваше «але, і так далі» для мене не аргумент! Я не нервуюся, я взагалі ніколи не нервуюся, я зовсім спокійний, я прошу вас узяти до уваги, що всі припущення про мій кепський нервовий стан цілком безпідставні, у своєму становищі я опинився не через нерви, а через логіку! Якщо ж ви почали стромляти носа в альков мого шлюбного життя, то візьміть, будь ласка, до уваги, що я зірвав зі своєю жінкою як рогоносець, з якого вже рік сміється ціле місто! Може, подати тепер до суду матір або так звану матір моїх дітей за перелюб, коли ця дама навіть дітей переконала, що я божевільний? Але бачите, і так далі!.. А ргороs[2]: не знаю, чи ви пам’ятаєте. Наприкінці дев’ятсот вісімнадцятого, коли ви були редактором «Ваги» (тижневик, присвячений культурним і політичним питанням), я, ще в однострої австрійського офіцера, приніс вам статтю «Дайте нам тисячу людей», а ви мою першу публіцистичну спробу відкинули, мотивуючи це тим, що стаття написана чудово, для «Ваги» була б першокласним придбанням, але, і так далі… Бачите, це ваше «але, і так далі» стоїть між нами вже цілих вісімнадцять років, і з цього погляду нічого між нами не змінилося: мені випало переступити таке собі філістерське «але, і так далі», тож яке ви маєте право зі своєї та загальної позиції «але, і так далі» погрожувати мені сьогодні гамівною сорочкою в інтересах чогось «європейського», чого — самі не знаєте: моралі, інтересів, Бога, сім’ї, родинного й ідеологічного гороху з капустою, і так далі: але…

На обличчі доктора Вернера, головного редактора відомого ліберального щоденника, вільнодумця й ославленого безбожника, з’явився добродушний смішок; це означало, що він зірвав маску, показуючи на хвилину своє справжнє обличчя. Він, як не дивно, пам’ятав мою статтю «Дайте нам тисячу характерів або тисячу людей», і було видно, що згадка про тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік зігріла його: обдарований незвичайною пам’яттю, він відтворив своїми словами більш ніж дві третини моєї статті, і розмова раптом потекла теплішим струменем. Видно, доктору Вернерові було дуже приємно говорити про дні, коли він самому собі здавався імпозантним, немов якийсь величний світильник в історичному мороці.

Та його мала, смердюча, приземна, пліснява друкарня в глибині заболоченого подвір’я, де клекотали машини й де все смерділо дьогтем, мишами, машинною олією, де все було вологе в коліно: по стінах селітряні віяла гнилизни й води, підлога з м’яких, насмолених, завжди мокрих дощок, що прогиналася під ногами, мов грузьке багно. Величезний прямокутник одностайного вікна, як у художньому ательє, мала розжарена залізна піч, на якій кипить вода в каструльці (бліда бронхітична панночка з бухгалтерії готує собі чай), складачі в повстяних пантофлях, блакитнуваті горизонталі диму, що тягнуться по перегородженій надвірній складській кімнаті — усе це було початком кар’єри нашого дорогого доктора Вернера, і він розчулився над тими образами, як над дорогою могилою.

З того гнилого барлогу наприкінці світової війни доктор Вернер почав плести мережу своїх ідей, поглядів, думок, проєктів, програм, із тієї затхлої малої друкарні щоп’ятниці його «Вага» ширила крила над нашим болотом, ілюзії тріпотали над малими зеленими «Вагами» у форматі шістнадцятки, з одного боку, срібний і милий звук дзвона, що розносить над нашими калюжами о́брази піднесених сподівань про свободу, рівність, братерство, а з другого — мала прибуткова крамничка, прибутки день по дню зростають, передплата чимраз більша, вплив на так звану громадську думку чимраз помітніший, публічні виступи, розмови, базікання про кооперативи, про кооперацію, про заснування споживчих спілок, про професійні спілки, про рухи, про партії, про маси, про загальне виборче право, про вибори, про мандат, про мандат над мандатами: міністерський портфель!

З’явився одного дня в тій підвальній редакції «Ваги» молодий артилерійський офіцер, приїхав через Будапешт прямо з українського кордону, бородатий, у брудному пом’ятому фронтовому плащі, подзвякуючи острогами й важкою кіннотною шаблюкою, і приніс докторові Вернеру свій проєкт, побудований на воєнному досвіді інтелігента: дайте нам тисячу людей, тисячу характерів!

У тім нашім болоті, через яке течуть води масні й густі, наче кров’яна юшка, де все давиться у власних нечистотах, усі наші ідеї пристосувалися до ситої обивательської дійсности: печені курчата, поросятина на рожні, сарнина по-мисливському з вершками й брусницею, бекаси, фазани, куріпки, ягнята, індики, рислінг, наливка, ґемішт[3], шнапсль[4], світогляд «поцілуй мене в с….», і в цім загальнім упиванні, обжиранні, гощенні, в обмовлянні й переповіданні чужих службових таємниць, у приятелюванні під знаком спільних інтересів якийсь молодий артилерійський офіцер вимагає від доктора Вернера та його «Ваги» тисячу характерів, бо якщо та тисяча не піде в народ, якщо та тисяча не знайде можливости тут, на нашій власній землі, закласти підвалини гуманізму, то все залишиться, як було, тільки замість графа Куена або Тіси, чи Ф.-Й. І[5] пануватимуть інші особи, а гунський стан залишиться й далі в рамках знавіснілої татарської, мадярської жупанії! Оточені зграєю розгубленої, неосвіченої, дріб’язкової, недалекоглядної, обмеженої, лукавої напівінтелігенції, ми потребуємо щонайменше тисячу людей, що бояться попасти в моральну пастку суспільного успіху, бо це було б запереченням усього того, що сьогодні нам здається ідеалом. Для нас, ідеалістів, не може бути ідеалом перетворення в багатих нікчем, що тучаться салом із власних пасток: високих адміністративних посад, міністерських крісел або правлінь банків. У жодному разі це не повинно бути єдиним результатом цієї злочинної різанини, бо така форма національного визволення не була б ніяким визволенням! Єдиний шлях до виходу — це шлях творення вільної, сучасної людини, а відкрити людину, сформувати її… і так далі, так, звичайно, але, і так далі…

— Так, звичайно, але, і так далі — це було саме те, що вас не задовольняло. Від чотирнадцятого до вісімнадцятого, цілі чотири роки ви, замкнувшись у своїй кімнаті, чулися, мов у безповітряному просторі, і цілком справедливо. Я не стверджую, що розумніше було марнувати час на фронтах, та коли люди воюють, краще воювати разом з ними, хай би як це було безглуздо, ніж псувати нерви в самотніх кімнатах, поготів коли ти трибун, громадський діяч, політик, зачинатель, головний редактор. Пам’ятаю, що у вісімнадцятому, це могло бути на початку весни (я пригадую добре, бо десь на початку березня був відряджений з українського сектора до Personalsammeltelle Laibach[6]), ви почувалися зовсім у повітрі, без опори, без бази, без ґрунту під ногами, у страху перед грубою військовою силою з боку центральних держав, перед зеленокадерівською анархією та в паніці перед нашим домашнім, автохтонним вакуумом. Ота безголова цісарська війна всім нам відкрила, що ми жили в циклах історичних поразок, і що всі ті катастрофи не залишились, на жаль, без негативних наслідків. Ви цитували Герцена, пам’ятаю, так, саме Герцена, і те, що я вимагав першої тисячі характерів, першої фаланги, яка створила б першу сотню тисяч, видавалося вам фантастичним, авантюрницьким, нереальним, романтичним. Занадто визивним. Ризикованим. А сьогодні? Ціла романтика воєнних ілюзій 1917–18 року лежить за нами в далекому, без перебільшення можна сказати, історичному минулому, і що з того всього настало? Мали ви двох законних дружин, трьох законних дружин, трьох метрес, тридцять три прикрі афери, купували ви жінкам намиста, золоті наруччя, дорогоцінні килими, підтримували у своїй газеті одинадцять різноманітних урядів, маєте ви свій лімузин, свою віллу, свої борги, кредити, фонди, нові кредити, редагуєте найповажніший щоденник, фінансований сьогодні символом Домачинським, і обурюєтеся, що якийсь параноїк насмілився назвати бандитом вашого мецената! А насправді це все сутінки мозку й сумління, бездумне пияцтво й остогидла розпуста! I одне вас прошу! Покиньте, брате, досадливу роль проповідника! Честь вам і всім фондам у вашому розпорядженні! Ціле життя купуєте совісті за два-три крейцери, та все-таки… і так далі… Зрештою, до чого ці слова? Два світи, два критерії, дві логіки, два способи мислення! Не зрозумійте мене неправильно: я ніколи не був і ніколи не буду моралістом. Навпаки, про цілий світ моральних вартостей у мене склалося особливе, досить дивне уявлення: для мене питання моралі — це питання смаку. Єдиною мірою розуму мені видається сьогодні міра форми. Немає сьогодні на світі нічого у стосунку до людини, що не було б спотворене. Брак смаку є браком розуму, бо розумне, тобто повністю життєве, обумовлене природою, може бути лише гармонійним і гарним. А в нас? Візьміть пересічне життя будь-кого з наших пересічних або видатних людей! Усе позбавлене смаку! Коли ваш Домачинський хотів зацитькати мене своїм ревом, я подумав, що негарно було б замовкнути перед цим троглодитом, який не визнає іншого доказу, крім револьвера! І коли моя дружина після двадцятичотирирічного шлюбу зажадала, щоб я покаявся в тому, у чому я за своїм найглибшим переконанням не завинив, тож не мав причини каятись, я махнув на неї рукою! Мене не обходить, що люди думають, брешуть або фантазують. Усе, що вони вважають за гармонійне, сповнене смаку, моральне, прекрасне, є огидне, відразливе й спотворене. Погляньмо, що наші ближні називають лірикою, які малюють картини, як живуть, як провадять політику, і ми щокроку переконаємося в майже повсюдному браку смаку. Наші люди заклопотані станом своїх кишок, гемороями, нашим фольклором, кар’єрою, політикою; у голові горох з капустою, у серці — жаб’яча кров, тож коли якийсь наш пересічний різник або патріот думає і вважає, що немає музичних інструментів, крім мандоліни, я цьому ніколи не дивуюся, та побачити серед остовпілих моралістів Вернера — цього я не сподівався. Коли мораліст висловлює осуд, то хотілося б почути не ті докази, що я їх чую від своїх співгромадян щоденно: параноя, нерви, громадянська гідність і тому подібні, цілком безпредметні, так би мовити, забобони.

Понад усяке сподівання, на мій превеликий подив, доктор Вернер не знаходив слів для свого виправдання: як це він міг бути, за моїм геніальним визначенням, настільки позбавленим смаку, що справді повірив чуткам про мою тимчасову нервову неврівноваженість. Після довгого й теплого вступу ця стара, вистріляна бомбарда розчулилась: йому справді надзвичайно приємно, бо він мав нагоду переконатися, що, зрозуміла річ, і мови немає про якийсь незрілий вибрик, що я, безперечно, високоінтелігентна й дуже досвідчена людина, і він повністю розуміє глибоку, майже символічну логіку моїх учинків, хоча, щоправда, не в усьому поділяє мою думку, та все ж таки, у принципі, він настільки ліберальний, що може зрозуміти — ідеться, власне кажучи, про довгорічний процес дозрівання, я вже у вісімнадцятому році далеко випередив дійсність, я передбачаю хід прогресу і так далі, і так далі, але, зрештою, він усе-таки думав, і так далі…

Мабуть, він справді повірив, що розмовляє не з дурнуватим неврастеніком, бо зненацька поставив мені цілком тверезе запитання міщанина й домовласника: він чув, що я продаю кам’яницю, чи це правда? Це цікавить його особисто, і зараз він пояснить чому.

— Так, я продаю чотириповерхову кам’яницю на Біскупському майдані за мільйон триста тисяч, без зобов’язань, рентабельність сім з половиною відсотків.

Об’єкт він знає, ціна більш-менш підходяща, завтра пошле до мене свого адвоката…

— Доктора Гуґа-Гуґа?

— Так, Гуґа-Гуґа.

— Вибачте, ні! Не хочу його бачити!

— А чому, пробачте?

— Він адвокат Домачинського…

Йому прикро, бо з доктором Гуґом у нього ділові зв’язки. Та нічого. Отже, він ще раз просить вибачити йому, бо не мав ані найменшого поганого заміру, а керувався лише чистою симпатією, яку роками, нескаламучено, відчуває до мене, лише моїми власними інтересами, хоч виходив, звісно, з неправильних припущень, і буде дуже радий, якщо нам підуть на руку наші евентуальні спільні ділові відносини для обопільної користи у вигляді договору про купівлю-продаж, і так далі — до побачення!

— До побачення, дорогий пане докторе!

Під час усієї цієї «так, звичайно, але… і так далі» розмови, осьдечки за моїм столом, лише що в мене за плечима сиділа пані Ядвига Єсенська.

Дама на кокетному рубі сорока восьми років, дебела брюнетка (понад вісімдесят кілограмів), жінка в останній осені буйної, але зів’ялої краси. Шість чи сім років тому я був її адвокатом у надзвичайно заплутаній спадковій справі. Відкинута на узбіччя, Ядвига Єсенська мешкала тепер у тому самому готелі «Європа», на тому самому поверсі, у двісті сорок шостому номері. Казали, що вона в цьому готелі виконує обов’язки дами для товариства пристойним чужинцям, які потребують не лише кохання, а й добрих манер, витонченого та культурного спілкування. Ядвига Єсенська мала за собою три чи чотири шлюби, кілька самогубств, у яких, казали, вона відіграла фатальну роль, сама пробувала накласти на себе руки, уплутавшись в аферу з контрабандою кокаїну (пізніше, на суді, було доказано її цілковиту невинність), кочувала по чужині, утримуючи картярні в найкращих готелях, а цього вечора було їй нудно, і, перехилившися зі свого стільця до мене спиною так інтимно, що я відчув тепло її щік, вона спитала, чи не хочу я, як завжди, заграти в шахи.

Від переселення до «Європи» я зіграв з Ядвигою Єсенською щонайменше тридцять партій, майже ні разу не вигравши. У принципі, вона грала не набагато краще за мене. Щонайменше п’ятдесят відсотків наших ігор висіло на волоску аж до останнього ходу, проте вкінці я завжди однаково програвав: або вона здобувала другу королеву, або здавалося, що здобуде. Переважала вмінням, зібраністю й здогадливістю, від першого ходу панувала над шахівницею, майстерно й дуже лукаво вдаючи, що грає з рівним собі партнером.

Мені не хотілося грати. Мені здавалося, що того вечора я не зможу зосередитись на шахах. Був один із тих дощових, нудних вечорів, коли Ядвига Єсенська відчувала непереборну потребу, аби щось трапилось. Отож ми пішли до бару «Трефа», і за сьомою чи восьмою склянкою віскі вона призналася, що підслуховувала розмову межи мною і доктором Вернером. Надзвичайно стримана, як на готельну даму для товариства, вона за цілі два тижні не промовила й одного-єдиного слова про всю мою справу, але в барі за склянкою віскі сказала, що готова підписатись під усім, що я виповів її першому чоловікові, старому розпусникові доктору Вернерові, особливо про мораль і про смак. Вона дуже добре знає випещену школу запанілих моралістів. Мала з ними справу по картярнях і в ліжках, це найбільші свині, ці так звані моралісти!

За одинадцятим віскі я встановив, що пальці в неї м’які, пухкенькі, теплі, лікті холодні, мов камфора, кучері шовкові, волосся пахуче, що вся вона сповнена теплою чарівливістю, повнощока, округла, приємно зворушена стара кішка, трохи завелика, з масивними набряклими литками, солідна, мила, дотепна, і все відбулося в її двісті сорок шостому номері в точній відповідності з готельними правилами: обов’язкове скрипіння ліжка, у першому напівсні шум води в трубах у лазничці й досадне повернення до двісті сорок другого номера з різноманітними зайвими речами в руках — парасолем, гамашами, плащем, шлейками, не знаєш, де капелюх, де годинник із ланцюжком, чи не забув гаманець, що з лівою підв’язкою, де газета, сигарети є, а сірники, а краватка, а де ключ, світла, звісно, нема, гуде ліфт, хтось іде в кінці коридору, смішно, коридори в готелях для того є на світі, щоб мешканці готелів могли ходити коридорами в готелях…

Ця мала і, хай там як, невинна пригода з Ядвигою Єсенською спричинила цілу низку щонайгірших скандалів. Факт, що ми удвох граємо в шахи в одній із найпопулярніших кав’ярень у центрі міста, так сколихнув моралістів, що кав’ярня, о цій порі — між десятою і дванадцятою годиною вечора — звичайно порожня, почала роїтися від гостей. Маґніфікуси, декани, асистенти, доценти, їхні дружини, пан сенатор з вулиці Гіперіона Балентековича й неодмінний доктор Гуґо-Гуґо — усі між дев’ятою і дванадцятою вечора почали ходити на малу чорну з вершками до кав’ярні «Європа». Одного вечора, близько півночі, виславши наперед авангард в особі внука, Еґона де Сарваша, до кав’ярні явилася навіть стара генеральша Аквакурті-Сарваш-Дальська, яка доти не виявляла надто великого зацікавлення гамбітами королеви, що розігруються в рамках нічного життя нашої метрополії. Гра в шахи під обстрілом цікавих поглядів дурного й злобного стада, цілої шпигунської системи, не належить до найприємніших розваг, і, втікаючи від тієї потолочі, ми з Ядвигою Єсенською переселилися до бару «Трефа». Там не можна було грати в шахи, тож ми пили віскі, а виявилося, що до бару «Трефа» почали заходити панове приватдоценти й ректори, асистенти зі своїми дружинами та всюдисущий, мов мікроб правця, доктор Гуґо-Гуґо, аж одна сухотна ксилофоністка почала вимагати від керівництва бару підвищення платні, помилково вважаючи, що посилений наплив гостей до нічного закладу пов’язаний з її ксилофонною майстерністю. Тоді ми втекли до якоїсь корчми, геть на краю міста, і там нас вистежили, ми поміняли п’ять кав’ярень, повернулися до «Європи» — даремно! Наступали нам на п’яти з дивовижною витривалістю, гідною, у будь-якому разі, кращих справ. Тоді Ядвига Єсенська і я вирішили їздити щонеділі у відкритому фіакрі на тиху месу до прегарної церкви в старому місті, але й це викликало загальне обурення у вигляді дощу анонімних листів.

Ядвига Єсенська, стара, досвідчена, випробувана фахівчиня в отримуванні анонімних листів, запевняла мене, що листи походять з оточення моєї дружини, пані Аґнези, їй не досить, що я по-джентльменському взяв на себе провину, якої не було, вона відчуває глибоку моральну потребу безперервно обурюватися моїм неморальним, зіпсованим і дурним життям, яке вона в слушний час дуже мудро покинула, як покидають кораблі, що тонуть. Я повірив Ядвизі Єсенській. На жаль, це справді могли бути анонімні листи моєї дружини, я взагалі довіряв Ядвизі Єсенській у всьому, що стосувалося жінок або жіночих таємниць. Ядвиґа Єсенська знала жінок надзвичайно добре і — що для жінок є рідкісним явищем і незвичною властивістю — Ядвига Єсенська в глибині душі соромилася того, що вона жінка. Можливо, головна таємниця її успіху та чарівливости походила з того дивного відчуття власної нікчемности. Вона, наче килим, підстилалася своїм друзям, віддавалася з тихим і непідробним почуттям провини, а якщо це, може, був лише трюк, то був він, треба визнати, продуманий напрочуд розумно. Ядвига Єсенська не належала до жінок, яких легко забувають. Ще малим дівчам вона згоряла від сорому в самоті своєї дівочої постелі у відчутті гріха, коли під вікном, мов кудлаті пси, волочилися й мерзли під газовим ліхтарем її молоді поклонники зі школи танців. Жінок ненавиділа з малого малечку, навіть до власної матері відчуваючи незрозумілу холодну нехіть, і прожила життя зовсім самітна. Усі старі жінки з її дитинства, проведеного в бабусі в провінції, снували, мов привиди в нічних кофтах, зі свічками в руці, у боротьбі з блохами або в інтимних стосунках із нічним горщиком під ліжком. У тих старомодних побожних матронах усе було несправжнє: і вкладки у волоссі, і корсети, і зуби, і мораль, і побожність. Литки напхані, груди стиснуті, стегна поширені подушечками, талія стягнута корсетом, переконання неправдиві, у голові солома, а в серці злоба. У бабусі в саду вона одного разу бачила, як корівниця Анна мочилася під черешнею, стоячки, під спідницею; ця, по суті, цілком природна й найщоденніша подія настільки її вразила, що від тієї хвилини з поняттям жінки як такої вона завжди пов’язувала один і той самий образ: корівниця в блакитній ситцевій збористій спідниці, розкарячена над теплим водоспадом. Ця огидна, страшна жінка без станика й без моралі — це жінка без корсета й брехливого фальшу, яка мочиться тоді, коли відчуває потребу. Такий вигляд насправді має жіночність без маски. Хворобливе почуття огиди до нестягнутої корсетом і по-корівницькому простацької, вульгарної жіночности залишилося Ядвизі дотепер щодо всіх жінок.

Її дівування припало на початок століття. Це був ще напівфеодальний, напівцеховий, по суті, по-гаремному забитий час, і Ядвига була, мабуть, однією з перших жінок у нашому місті, що, незважаючи на загальний осуд оточення, наважилася запалити сигарету в найпублічнішому місці, у кав’ярні. Було щось піонерське в тих перших публічних сигаретах Ядвиги Єсенської в час, коли вночі заглядали до фіакрів, щоб дізнатися, хто в них сидить, і коли не питали, що він за один і що робить, а питали, хто його батько, бо найпристойнішим вважалося мати батька-інтелігента, скажімо, протоколіста або асесора королівського крайового уряду, син такого пристойного асесора крайової влади, студент права, хлопчина на двадцять першому році життя, застрілився в гарячці статевого дозрівання, а вина за його передчасну смерть упала на сімнадцятирічну Ядвигу Єсенську. У нього знайшли цілий стіс любовних листів, що їх молодий Скалинський писав Ядвизі, а їхній тон, мотиви та схиблене вимальовування певних порнографічних деталей розвіювали найменший сумнів у тому, що між молодими людьми існував химерний, нездоровий, похмурий і бурхливий фізичний стосунок. Беняминова мати, пані Луція, яка Ядвиги інстинктивно побоювалася (як можливої майбутньої невістки), з першого дня не злюбила дівчину і під час слідства, яке провадив асесор Скалинський, виступила з заявою, що дуже її компрометувала. Сказала, що Ядвига часто приходила до них, часто ходила із самогубцем на тривалі прогулянки, а одного разу, коли вона нагрянула зненацька до синової кімнати, то застала дівчину в нього на колінах. Ядвига боронилася й уперто трималася першого свідчення: вона ні про що не має уявлення, жодного з компрометовних листів ніколи не тримала в руках (цьому й справді можна було вірити, бо якби так звані «її» листи були їй справді вручені, то їх напевно не знайшли б у небіжчика), нічого, про що говориться в листах, між ними не було й не могло бути. Одне слово, Ядвига все заперечувала.

Вона мала товариські контакти зі Скалинським, бо її мати була близькою подругою пані Скалинської. Покійний Бенямин справді казав, що заручиться з нею, як складе іспити, але вона сама не надавала цьому якоїсь особливої ваги, бо цей молодий зарозумілий хлопець не будив у ній великої симпатії.

Скалинські мали старомодний салон у стилі вісімдесятих, з непрозорими бавовняними пурпурними завісами, що розкривалися за допомогою дерев’яних кілець на карнизах, і коли хтось розкривав завісу, кільця глухо й дерев’яно стукотали, немов маленькі кістячки. Через ті неприємні темні завіси, через неприємний похмурий коридор з вічним запахом заправи й убиральні, через темні поліровані двері (які в цьому понурому помешканні лише посилювали неприємне враження), а особливо через погану малинівку, що відгонила випраними дитячими пелюшками, та через того ж таки хлопця, що нашіптував їй сороміцькі слова, вона ніколи не любила ні цього дому, ні цих відвідин, ні пані Скалинської, ані будь-кого з тієї несимпатичної родини. Одного разу, коли принесла пані Скалинській тістечка (мати часто посилала її з другого на третій поверх з подарунками, з теплими тістечками, прикритими серветкою і з дорученнями) і коли вони на хвилину залишилися самі в червоному салоні, Бенямин досить рішуче спробував ущипнути її за ліве стегно під сукнею над підв’язкою, але вона пригрозила, що буде кричати, і він відступив. А тоді мало не тваринячим рухом скочив до вікна, схопив клітку з канарком і жбурнув її в сад.

Слухали панове моралісти сповідь малої дівчинки на поліції, і ніхто не вірив жодному її слову. Один із них, у золотих окулярах, наказав їй піти до сусідньої кімнати й там роздягтися догола. Оглянули її, встановили, що вона невинна, й відпустили додому. Зневажену, принижену, зганьблену. Ось так почалося її життя, що тепер закінчується в кращих готелях для розваги добірних іноземців. Справа щодалі заплутувалась. Її мати, старомодна неврівноважена курка (удова землеміра з провінції, що був від неї на двадцять сім років старший), спробувала кинутись під потяг, однак знепритомніла біля колії, і там, у болоті, знайшли її нічні перехожі. Мати після того не пожила й пів року, а після похорону, виключена із середньої школи з вовчим квитком, залишилась Ядвига затаврована й цілковито сама в малім містечку з тополями, зеленими ліхтарями на затуманених коліях, утомливими прогулянками вздовж парканів на околиці, де валують собаки, а дерев’яні гасові лампи поморгують на самотніх перехожих. Від чорних слідів її зламаного ходіння все потьмарилося навколо неї, і вона не мала уявлення, що їй робити. Від тих днів аж до сьогодні містечко є для неї невимовно болісним ходінням попри чужі паркани; самотнє ходіння без мети по містечку повторюється по триста шістдесят разів між осінню і другою осінню, і це безплідне ходіння переростає в неймовірний, таємничий, односторонній образ закритого містечка, безвихідного блукання по цьому містечку або по трохи більших містах, образ жалюгідного жіночого життя, що минає, хоч, власне кажучи, не відбулося в ньому нічого, що варто було б прожити.

— А що ж було? Скандали, самі скандали й соромоти. Розлади травлення, головні болі, маткові спазми, хворі нирки, нерви, грошові клопоти й клопоти взагалі, любовні пригоди й аборти (ціла низка любовних пригод і ціла низка абортів), бридж по задимлених картярнях. Бридж із багатими бабами, що побрязкують діамантовими браслетами й міряються взаємно вартістю намиста з перлів; мляві, намазані, зів’ялі, відразливі старі жінки, що вживають міцні парфуми, аби перебити солодкуватий запах сечі, вони уявлення не мають про карти й цілі ночі говорять про  слуг. Про драглі. Про накриті столи, про добрі готелі по закордонах. Ті обмежені, вистроєні, намальовані, прикрашені стрічками бабеги в дорогоцінних хутрах розглядають навколишні справи через мале, закурене, брудне скельце відразливої, хворобливої, огидної позиції «entre nous»[7]: «Entre nous, хто купив пані N її лисицю? А тій брошку? А тій браслет? А віллу? А машину?»

А тепер скажіть: що заслуговує на повагу? Заробити браслет,  віллу, машину, коней, прислугу, човни, дачі, оздоби, цінні папери й стати вишуканою дамою чи не заробити нічого?

Вона не заробила ніяких вілл, тому її вважають за особу легкої поведінки, а якби вона жила у власній віллі, то була б вишуканою дамою! Ні, ніхто не має справжніх, сильних і відважних переконань. Немає характерів. Усе, мов брудний газетний папір із сенсаціями дня, сміття, яке продають у кіосках, читають у вбиральнях, і це називають мораллю! Та ж це брудний дім розпусти! Чим є огидливе спання з прищуватими панами торговельними агентами кращого покрою, які від нижчої породи відрізняються лише тим, що надзвичайно турботливо доглядають свої геморої або свій катар кишок? Ядвижине життя потрохи перетворюється в заспане позіхання, у невіру до людських слів, у фрази і в невимовно дурне базікання про те, що все колись і десь було, а тепер є розбитою старою гітарою в крамничці зі старим мотлохом.

Іде вона заболоченою вулицею і констатує, як у її спостереженнях, думках, поривах і мріях поволі й жалісно (мов осінній дощ одноманітно) з’являється лагідна й присмеркова печаль старіння. Щораз більше й щораз виразніше помічає, що люди з її оточення глухі й ревматичні, важко дихають, а ще важче й натужніше згинаються, щоб підняти впалу річ… Усе на них стерлося, нарікають на борги, одні одних обмовляють, будують шестиповерхові кам’яниці, торгують великими об’єктами, купують кораблі, копальні, виноградники, за бриджем заклопотано й нещиро скаржаться на перевтому, розповідають про те, як працюють, а насправді не роблять нічого: грають у бридж і цілі ночі стогнуть про секунду кохання, за яке, зрештою, слабо платять.

Без якихось особливих думок ходить Ядвига Єсенська по вулицях, дивиться на сліпі, замуровані вікна зеленавої поверхової кам’яниці, тіні сосон стрибають по випраній дощем стіні самітного будинку, і здається їй, що в цьому надзвичайно таємничому будинку неодмінно й безперечно мала статися фатальна, страшна подія. Вона стала недовірливою та забобонною і її дратують усілякі дрібниці: прошмигнув хтось тихо біля неї на гумових підборах, якась волосата жінка замекала, як козеня, а воло ворухнулося над брудним коміром, немов живе. Учора ввечері якийсь хлопець проніс вулицею під її балконом бубон, обтягнутий чорним сукном, і це її так схвилювало, що вона облилася сльозами. Напівспущена фіранка на вікні з північного боку вулиці будить у ній підозру, що там живе небезпечний інтриган і облудник, що чатує на неї або на когось, хто з нею пов’язаний. Учора цілий пополудень уявляла обличчя цієї людини, марила про черниць, про коридор якоїсь лікарні, в якому снували риби в лікарняних халатах, про те, як хтось двома пальцями вийняв золоту щелепу, а промінь світла впав на зубату металеву підкову й напрочуд ясно відбився від цієї відворотної речі на неосяжній висоті в хмарах. Сьогодні теж раз по раз розкладає карти, незмінно випадає їй жировий нижник, а це означає недобру вість у домі або неприємну подію; незнайомець за напівспущеною фіранкою, цей небезпечний наклепник має зіпсовані зуби, віспувате обличчя, каучуковий комірець і попелясту краватку з білими цятками, наче хвіст тибетської пантарки, що їх розводила колись її покійна бабуся.

— Ми остаточно програли чи все-таки ні? Засадили нас до цієї божевільні, й часами нам здається, що ще можна було б виборсатися з усього цього: із сорок восьмого закаляного року, з відчайного прислухання до хропоту чужих і сморідних йолопів — і сховатись далеко, в ілюзію тиші, під якийсь дах, що не був би ні готелем, ні борделем, ні монастирем, ні міністерським кабінетом. Я ніколи не вірив у карти, однак виявилося, що Ядвижин жировий нижник справді означав недобру вість у домі. Кілька ночей пізніше ми спали в моїй кімнаті номер двісті сорок два, як раптом стук у двері. Неделікатний, навіть грубий.

— Хто там ?

— Поліція!

— Яка поліція?

— В ім’я закону, поліція. Відчиніть!

Ядвига, гола, як мати народила, і занадто лінива, щоб устати, накрилася ковдрою з головою й буркнула щось про нечемних свиней. Устав я, як мене Всевишній створив, і з Адамовою простодушністю відімкнув двері.

— Прошу, заходьте! Що вам потрібно?

— Що ви витворяєте, ви що, здуріли? — запитав мене чийсь голос із напівтемного, слабо освітленого коридору.

— Я мешканець готелю й сплю у своєму ліжку. Чиню блуд, якщо ви нічого не маєте проти цього. А ви, хто ви, якщо можна запитати?

— Ми зі звичаєвої поліції.

— Ах, так! Дуже приємно! Заходьте, будь ласка! Може, треба підписати якийсь протокол? Чи вискочити через вікно? Записатися до Армії спасіння?

Один, із зіпсованими зубами, віспуватий, у каучуковому комірці, усміхнувся в півтемряві, скинув зім’ятого капелюха й зник без слів у глибині коридору. А другий, що був, за його словами, зі звичаєвої поліції, ще хвильку постояв, подивився мені в очі, мовби хотів поставити якесь важливе, ледь не доленосне запитання, відтак повернувся з явним наміром піти, однак ще раз ступив до дверей, заглянув із цікавістю до кімнати й так застиг із дурнуватим виразом, мов не знав, що робити далі.

Ядвига Єсенська сіла на ліжку, скинула з себе ковдру й показала типикові язика: бе-е-е!

— А, це та, з якою ви спите?

— Так! Це та, з якою я сплю! Що далі?

Я досить повільно думаю, і лише тепер до мене дійшло, що це міг бути підступ.

— А ви, хто ви? Де ваше посвідчення?

— Посвідчення в мого товариша!

— Он як, у вашого товариша? А де ж той ваш товариш? Куди він подівся? Мав би залишитись, коли хотів знати, як сплять у готелях!

— Пішов на поліцію, візьмуть вас під варту!

— Он як! То почекайте, я одягнуся! Якщо вже під варту, то в підв’язках і при метелику!

Поки ми одяглися, ніде нікого більше не було. Зникли. Кинулися до служби: ніхто уявлення не мав про жодну звичаєву поліцію. Це була містифікація. Як пізніше, у ході шлюборозлучного процесу з пані Аґнезою, показалося, це був грубий трюк її адвоката, пана Гуґа-Гуґа; з одного боку, переконані в моїй неосудності, а з другого — занепокоєні припущенням, що я можу відмовитися від визнання власної вини, пані Аґнеза і пан баритон, її майбутній чоловік, а також доктор Гуґо-Гуґо ствердили з допомогою підплачених свідків, що я з пані Єсенською вчинив явний перелюб. Будь-яку, навіть найдурнішу мою спробу заперечувати, щоб відкласти рішення в цьому шлюборозлучному процесі, було знято з порядку денного.

Обурений тим, що це могло трапитись у такому готелі, як «Європа», я переселився на другий день з Ядвигою Єсенською до свого будинку у винограднику. Мрія Ядвиги про відпочинок під дахом, що не був би ні дахом готелю, ані борделю, справдилася, так само як і її страх перед прищуватим незнайомцем у каучуковому комірці й попелястій, з білими цятками, краватці. Ядвиґа була проникливою жінкою, якоюсь мірою ясновидицею, і з нею не надокучало попивати бургундське, балакати про людей, які вони дурні, переважно слабкі й нещасливі, слухати плач осіннього вітру за вікном, гоготання полум’я в печі, а Ядвига розповідає про кохання та про те, що кохання — це найбільша брехня з усіх брехень. Один-єдиний раз у житті вона кохала, та й це була дурість.

Вона була першою Вернеровою дружиною, коли він видавав «Трибуну», ще задовго до війни; йому тоді не велося, мешкали в бідній двокімнатній квартирці, без служниці, вона сама варила й латала, курила найдешевші папіроси. Стояла раз у кухні й смажила налисники, коли це хтось подзвонив на вхідних дверях. Подзвонив двадцятирічний хлопець. Зирнувши у скляне вічко, Ядвига відразу здогадалася, що це знову один із початківців, що приходили з рукописами до її чоловіка, редактора «Трибуни», провінційної величини в нашому провінційному літературному павільйоні, тож, відчиняючи двері незнайомим молодим людям, вона була холодною, як і належить дружинам славетних редакторів літературних часописів, які смажать налисники й відчиняють двері літературним початківцям.

Приходять під її двері незнайомі молодики, приносять свої перші рукописи, через ці брудні двері входять у літературу, у славу, голос їм від хвилювання тремтить, адже це все дуже небезпечна гра, що закінчується часто на туманній колії, де стара пошарпана ганчірка є єдиною ознакою того, що під кривавими колесами паровоза знову пропав один із наших — як напишуть пізніше в некрологах — «нерозкритих талантів». Приходять і дзвонять невизнані, нерозкриті таланти, відтак пописують далі, випрошують, принижуються, неначе голодні собаки, а через рік, через два самі стають «визнаними локальними величинами», плюють на її чоловіка Вернера, редактора «Трибуни», називають його кретином, хоч через її двері увійшли в славу, і її чоловік Вернер допоміг їм під час першого слабкого старту. Жоден із них пізніше не скинув перед нею капелюха, і всі плещуть по корчмах, що вона німфоманка. Знає вона прекрасно тих писак і всі лаштунки нашого культурного й літературного цеху, де слабо платять, борги й векселі не дають дихати і вже роками ніхто не мав ні успіху, ні слави. Усе це дурість, омана і найзвичайнісінька брехня! Усе отруєне, усі гризуться й кусаються, мов кіш отруйних гадюк!

— Чоловіка немає вдома, — відповіла привітно на уклін молодого чоловіка, зиркнувши непомітно на його туфлі, найпевніше мірило долі особи, що приносить рукописи редакторові, аби той надрукував їх і впровадив у світ нового поета, нового генія, нового зневіреного, який скінчить так, як кінчають усі: за коректорським столом, у божевільні або на асфальті, як жебрак.

Туфлі цього чоловіка були подерті, а каблуки стерті: стояв перед нею на самих підошвах, мов качур, а крізь дірку в лівій туфлі виглядала шкарпетка в ясно-сині смужки, забруднена червонясто-брунатною барвою розмоченої, старої й гнилої шкури. Була дощова осінь, кінець жовтня, а це бідне створіння стоїть перед нею в зношеному одязі, змокле до рубця, без парасоля, без пальта, зіжмакане, як утопленик.

«Ким може бути цей хлопчина? Учитель початкової школи чи сам іще учень?» — такою була перша думка пані Ядвиги, коли ця таємнича особа з’явилася перед дверима, особа, що відіграла в її житті роль найбільшого розчарування. З напівтемного коридору чувся шум несправного бачка, як завжди, у найневідповідніший момент, а з кухні доносився запах розтопленого жиру, було чути, як шкварчать налисники на сковороді. Хлопець у дверях був ще, власне, дитиною, волосся мав густе, біляве, а погляд повен ясности, мов цвіт переліски, осяяний сонцем. У лахмітті, зі стертими каблуками, у подертих туфлях, з яких визирали прості шкарпетки, хлопець був прекрасний, світлий, з нього випромінювалася дивна, таємнича ясність, як з-під старовинного лаку на темперах із кватроченто: перед пані Ядвигою стояв Гавриїл у червоній туніці, отороченій золотою бахромою, принісши їй радісну вість; серце тримав на долоні, волосся мав кучеряве, ясне, а погляд — абсолютна, літня, сонячна погода… Це було лише хвилину… У колонаді, викладеній чорно-білими мармуровими плитами, з далеким краєвидом на зелену морську затоку в ренесансних сутінках, коли дзвін благовісту лине понад долинами й виноградниками, у тій колонаді зашумів зіпсований бачок у вбиральні й фантастичне видіння розпливлося, мов запах ладану. Залишилася дійсність налисників на розтопленому жирі в кухні, стомлене жіноче тіло у фланелевому шлафроку, на протязі, у відчинених дверях напівтемного коридору.

Молодик здивувався, що пана Вернера немає вдома. Сьогодні двадцять друге жовтня, а пан Вернер сказав йому двадцять другого жовтня прийти по відповідь. Ідеться про його вірші, двадцять другого мав прийти по відповідь…

— Не маю уявлення! Прийдіть, будь ласка, по обіді. Чоловіка тепер немає вдома. До побачення!

Двері зачинилися, а коли пані Ядвига знову стала над своїми налисниками, у її серці прокинувся жаль до цього гарного хлопця. Промоклий, напівбосий, голодний, мабуть; чому вона не пустила його погрітися? Чому не почастувала налисниками? Або обідом? Чому б Вернерові не надрукувати його вірші? У високому запалі натхнення кинулася пані Ядвига за хлопцем на сходи, відчинила двері — а він ще й досі там, стояв з пониклою головою, блідий і прекрасний, мов ангел. Було чути, як дощ тарабанить по дахах у подвір’ї, як плачуть ринви, усе було насичене вологим жовтневим вітром, а хлопець, коли перед ним зачинилися двері, відчув, як йому ноги підламуються в колінах, важкі й глевкі, мов розмоклі хлібини. Мов жебрак, далі стояв перед зачиненими дверима з почуттям безпомічности й страху. Страху перед пустою вулицею, якою течуть потоки, а дощ періщить по шкіряних верхах фіакрів на розі, страху перед доленосним двадцять другим жовтня, що вирішить, чи справді народився він для того, щоб бути поетом, хлопець залишився на місці, а коли двері знову відчинилися й приємна жінка в темно-фіялковому шлафроку запросила його ввійти, йому здалося, що це сон. Увійшов до кімнати і вільнодумця, і світлоносця, і прапороносця Вернера, кімнати, переповненої книжками, статуетками, картинами, до теплої, нагрітої кімнати з величезним еркером і тропічними рослинами, а вона, ця мила дама, попрохала його посидіти й відпочити, бо пан Вернер може повернутися з хвилини на хвилину.

Він сів і почав розповідати, що вже більш ніж годину чекав унизу на дощі перед вітриною наріжної крамниці. Поруч із триповерховою кам’яницею, в якій мешкали Вернери, була крамниця з дитячими іграшками, а юнак із трепетом чекав на своє двадцять друге жовтня, розглядаючи гумові м’ячі, лаковані паровики та білого кучерявого пуделя з нарум’яненою, мов у клоуна, мордочкою. Запах гуми й полакованої жерсти, що струменів крізь відчинені двері крамниці, приємний запах іграшок підніс його дух, і глибока пригніченість, що тліла в ньому, як мокра свічка, запалала сяйною теплінню літа, надзвичайним відчуттям літніх радощів. Веселощами дитячих обручів, що котяться по зелених левадах, пахучими м’ячами, червоними літаками, кубиками, з яких можна складати старовинні англійські порти із сірим імлистим небом і вітрильниками, що, заякорені, погойдуються біля хвилелому, із чорною хмарою диму корабля, що повним ходом пливе до Сінгапуру, на Борнео, на Гаваї… Кориця є в крамничках портового англійського містечка з дитячих кубиків, тюки кориці, запашні прянощі, ананаси, місяць синій, як чорнило, а корабель пливе до Сінгапуру… І ось, стоячи на дощі перед вітриною крамниці, він написав вірша.

Якщо пані дозволить, він прочитає…

Ось так Звонимир Павлас прочитав Ядвизі Єсенській свого вірша, так двадцять другого жовтня, за два чи три роки до війни, Вернер відкрив Звонимира Павласа як нову надію нашої лірики, так почався її роман, що мало не закінчився втечею з Павласом.

— Не розумію! Який Павлас?

— Звонимир Тихомир Павлас, редактор «Газети»!

— Я не мав уявлення, що Тихомир Павлас, редактор «Газети», писав вірші. Це та сама «Газета», що помістила фейлетон про наш «гамбіт королеви в одному з найкращих готелів»?

— Так! Саме та «Газета»!

— Це той Тихомир Павлас, що перший надрукував повідомлення про «скандал у винограднику одного з наших промисловців»?

— Так! Це той Павлас, єдине моє щире й стовідсоткове кохання, без жодної неправедної думки. Ми з Вернером пригріли його, мов рідного сина, Вернер закохався в нього, вивів його у світ усім наперекір, я його одягнула, викупала, облатала, нагодувала. Переселився до нас, і Вернер влаштував його в «Трибуні» технічним редактором, почав складати іспити й жити, як люди, Вернер надрукував його першу збірку віршів, я носила його на руках, а в чотирнадцятому, коли Вернера заарештували, ми дізналися, що перший обшук відбувся через Павласів донос. Він був платним агентом у редакції «Трибуни». А коли кілька років тому мене заарештували через той кокаїн і коли я випила якогось ціанистого калію, Павласова «Газета» пила мою кров, поки тривало слідство. Робив з мене сенсацію протягом тижня! Люди — це звичайні свині!

Не пробули ми у винограднику й кількох днів, як ще на світанку нас розбудив шалений гавкіт Лорда. Хтось гамселив по скляних дверях веранди.

— Хто там?

— Поліція!

— Що вам потрібно?

— Відчиніть! Я прийшов у справі реєстрації!

Я даремно пояснював, що живу у власному домі, й тому логічно, що не реєструвався, слушно вважаючи непотрібною цю формальність (тим більше, що я зареєстрований як власник будинку); та насправді його більше цікавила моя квартирантка, ніж я, тож, заповнивши анкету й облікові картки, я порівняно швидко позбувся цього раннього відвідувача. Через кілька днів мене викликали до відповідної установи й покарали трьома відчутними штрафами, кожен по п’ятсот динарів, за те, що я, по-перше, не зареєструвався сам, по-друге, не зареєстрував свою квартирантку, по-третє, неправдивими даними хотів увести в оману владу.

На інкримінованому бланку про свій рід занять я написав, що я безробітний доктор права, розпусник, наклепник, підложник, розлучений із власної вини, свідками встановлений перелюбник, поки що невинний, а в примітці: підозріла і морально хвора особа.

Про пані Ядвигу: потрійна вдовиця, розлучена, без певних занять, підложниця, живе з продажу власного тіла. У Ядвижиній примітці: була під підозрою як контрабандистка кокаїну, чинила спроби самогубства, була покарана вигнанням за неморальну поведінку, перша дружина головного редактора доктора Вернера.

У цьому домі блуду й безумства, розпусти, морального розкладу й гріха я прожив з пані Ядвигою Єсенською аж до процесу. Потім вона виїхала до Відня, а я відбув до в’язниці.

[1] Добре запам’ятай; зверни увагу (лат.).

[2] До речі (фр.).

[3] Вино з мінеральною водою (нім.).

[4] Гра в карти (нім.).

[5] Франца-Йосифа І.

[6] Збірний пункт Любляна (нім.).

[7] Між нами (фр.).