Нереалізований сценарій Василя Портяка

Володимир О. ТИХИЙ

 

Василь Портяк (1952-2019), український кіносценарист і письменник, у 2000 році підготував начерк сценарію художнього фільму «Розвідник держави, яка ще буде». Нижче про історію створення цього «начерку», а далі його перша публікація.

 

В кінці 90-х вийшла книжка спогадів Євгена Стахова (1918–2014) «Крізь тюрми, підпілля й кордони». Вона не зразу попала мені до рук, а коли попала — я прочитав, не відриваючись. Чесна розповідь про насичене діяльністю життя українського патріота в драматичні періоди історії України. Все в книжці для мене було цікавим: і розповідь про активність ОУНівської молоді у міжвоєнний час у Перемишлі, який у той час належав до Польської держави; і драматичні перипетії діяльності ОУНівських похідних груп в Україні у 1941–1944 роках (Євген Стахів організовував українське підпілля на Донбасі — в Горлівці, Сталіно, Гришино); і боротьба між різними течіями ОУН в кінці війни і у повоєнний період. Але найбільше мене зацікавив Розділ ІІ книжки: «Боротьба — це складні сюжети», почасти через те, що я майже нічого не знав про цей період в історії Карпатської України, а почасти через захопливість сюжету: двадцятирічний юнак, ОУНівець Євген Стахів переходить кордон між Польщею і Чехословаччиною (Закарпаття було частиною Чехословаччини до 1938 року), приєднується до загонів української самооборони «Карпатська січ» і опиняється в епіцентрі боротьби чеських, угорських, польських і німецьких розвідок і боївок за контроль над щойно проголошеною незалежною Карпатською Україною! Звичайно, арешти і втечі Є. Стахова з відділків не можна порівняти з масштабом діяльності Сіднея Рейлі, знаменитого авантюриста і шпигуна початку 20 ст. (там — Британська, Японська і Російська імперії, а не закуток Східної Європи), але ж тут маємо історію українського розвідника на українських землях.

Я подумав, що на основі спогадів Є. Стахова можна і треба б зробити український патріотично-пригодницький фільм (action, як сказали б зараз) — щоб протиставити його радянським Кузнєцовим, Штірліцам і молодогвардійцям. Поділився ідеєю з Василем Портяком і запропонував йому написати на основі книжки сценарій. Я думав, що зі сценарієм в руках можна буде знайти ентузіастів, які підтримають створення фільму.

Василь пояснив мені, що сценарій немає сенсу писати доки не зрозуміло, хто і як буде знімати фільм. Але книжку взяв, і в результаті написав той «начерк», який вперше публікується нижче. На жаль, нам не вдалося знайти бодай якусь підтримку ідеї фільму і «начерк» так і залишився лише у наших з Василем комп’ютерах…

 

* Більше інформації про героїв цієї публікації можна знайти на сайті «Збруч» у матеріалах про Василя Портяка і його творчість та про Євгена Стахова.

 

Василь ПОРТЯК

РОЗВІДНИК ДЕРЖАВИ, ЯКА ЩЕ БУДЕ

частина 1, «Архів»

(начерк проекту художнього фільму)

  

Восени 1938 року за Карпатами зродилася маленька автономна республіка — Карпатська Україна, яка вмить стала об’єктом інтересів великих держав. Це, власне сучасне Закарпаття, яке по першій світовій війні було у складі Чехословаччини. Втративши внаслідок т.зв- Мюнхенської змови Словаччину і частину власної етнічної території, Чехія також змушена була визнати автономію приналежних до неї українських земель.

Становище нового державного утворення було доволі хистке. Уряд Августина Волошина не мав належного адміністративного, поліційного і мілітарного опертя. Відділи чеської армії, дислоковані у Закарпатті, були до нього неприхильні, так само і жандармерія. Єдиним реальним захисником української справи стала Карпатська Січ — добровільно постала парамілітарна організація, сформована з місцевих патріотів, а ще більшою мірою — з галичан. Головну роль у ній перебрали члени Організації Українських Націоналістів. Карпатська Січ, по суті, взяла на себе охорону державного кордону, громадського порядку, почала вести розвідувальну роботу, готувалася до оборони краю від можливої агресії.

Події у сусідньому Закарпатті сколихнули Галичину, яка перебувала під польською окупацією. Галичани побачили в Карпатській Україні зародок української державности.  Але стривожили вони й уряд Польщі — прикордонний «державницький прецедент» був для поляків природною загрозою, адже свого часу, у Ризі, на т.зв. Раді амбасадорів, вони теж обіцяли українцям автономію.

Почалися маніфестації українців, їх сутички з польською поліцією і шовіністичними організаціями поляків. З Галичини за кордон, в Карпатську Україну, проривалися добровольці — для праці, захисту порядку і кордонів. Цими діями керував Крайовий Провід ОУН (тобто організаційний центр націоналістів, що перебував у Галичині; натомість ПУН — головний провід ОУН, діючий у еміграції, вів щодо цих подій дещо стриману політику).

Але йшли через кордони в Карпатську Україну і терористичні групи — для здійснення диверсій, погромів. Як з польського боку, так і з угорського. Тут інтереси Польщі і Угорщини співпали, адже остання претендувала на приєднання закарпатської землі, яку вважала історично своєю.

 

«АРХІВ»

Євген Кравс прибув до Львова із Перемишля якраз у дні гострих нагінок польської влади на українство і спалаху сутичок між українськими та польськими молодіжними громадами. Глибоко законспірований член ОУН, до того ж незнаний у Львові, він отримує завдання вивідувати плани противників щодо антиукраїнських акцій. Йому таки вдалося проникнути на одну з таких нарад і дізнатися про план нападу на український Студентський дім. Передавши своїм інформацію, він залишається серед погромників, а під час сутички навіть допроваджує у безпечне місце одного з ватажків, пораненого уламком цегли. Такий «подвиг», а також досконало вироблена для нього в ОУН легенда — що він є волиняк, походить зі спольщеної української родини — відкривають для Кравса вже ширший доступ до протиукраїнських кіл, а отже і до планів, до яких мала причетність і польська дефензива (політична поліція). Невдовзі його втаємничують у план здійснення диверсійною групою чергового теракту на території Карпатської України. Групі належить перейти кордон і висадити міст на Ріці, таким чином ізолювавши гірську ВолІвщину (Міжгір’я).

ОУН посилає за Карпати двох гінців — попередити про небезпеку, Кравсу ж доручено виконувати наказ його польських зверхників — увійти до «групи забезпечення», яка повинна заздалегідь доправити під кордон вибухівку, зафрахтувати з допомогою поліції коней, а за співучастю прикордонників перевірити надійність «вікна»…

Тих двох посланців Євген зустрів на близькому до кордону постерунку, до якого таємно прибули диверсанти: закривавлених хлопців привела прикордонна сторожа. Їх затримали при спробі перейти на Закарпаття.

Вихід один — самому, на власний ризик, пробиратися в Карпатську   Україну,   попередити   про   ворожу   операцію. Вихитрувавши для себе відрядження назад до Львова, змінює маршрут і непомітно, хоч і з пригодами, проникає в закарпатську долину. Тепер — перегони! Хто швидше встигне? — Кравс попередити січовиків (Карпатська Січ — сили самооборони краю), чи диверсійна група здійснить напад на слабку охорону об’єкта.

Підмога наспіла, коли вже міст був підмінований, і тільки ранений січовик, опритомнівши, відігнав вогнем з кулемета підривників. Але його вже брали «в кліщі»…

Після бою загін січовиків, залишивши залогу, підібравши полеглих і ранених, попрямував до Хусту. Мали з собою і двох полонених диверсантів.

У Хусті Євген Кравс пов’язався зі штабом головної команди і, зокрема, з КолодзІнським та Врецьоною — шефом січової розвідки. Врахувавши Євгенову обізнаність щодо певних польських кіл та використавши вивідану від полонених інформацію (а в них були, про всяк випадок, зв’язки з агентурою в Карпатській Україні), Кравса вирішили залучити до контррозвідки.

Він отримав нове ім’я (власне, як і всі галичани), місце легальної праці — співробітника газети.

Невдовзі зв’язок з польською резидентурою налагоджений. Її керівник — співробітник польського консульства у Севлюші (Виноградові) — задоволений: новий аґент інтелектуал, близький до керівництва Січі й урядових кіл, скептично розуміє майбутнє Карпатської України і віддано любить гроші. «Надійна кадра».

Кравс сумлінно постачає до Севлюшу випрацювану в «Архіві» дезінформацію (міжнародні справи уряду, ідентифікація чільних січовиків, дислокація відділів самооборони).

Резидент із Севлюша, дізнавшись про редакційне відрядження Кравса до Берліну, дає доручення на відбір інформації зі своїх джерел.

У Берліні Кравсові допоміг зорієнтуватися в ситуації чільний діяч ОУН, керівник української пресової служби Володимир Стахів. Добрий аналітик, він, на відміну від деяких членів Проводу, не мав ілюзій щодо ставлення Гітлера до Карпатської України. Це підтвердили і роздобуті від польських агентів (для резидента в СевлюшІ) повідомлення про секретні домовленості Берліна з Варшавою і Будапештом.

Поїздка ця ускладнює гру Кравса — його послугами зацікавлюються німецькі спецслужби. Вимовивши собі час, Євген повертається до Хусту і звітує у «Архіві» (січова розвідка, а радше — розвідка ОУН) про нові обставини. «Архів» дає дозвіл на «співпрацю» з німцями. Відтепер він веде гру подвійного агента, хоч насправді «замикає» її на українській розвідці.

Роздобута ним інформація, характер зацікавлень польської і німецької розвідок дозволяє «Архіву» прогнозувати перебіг подій. Стає очевидним, що Карпатська Україна приречена опинитися наодинці перед воєнною агресією Угорщини. А що оточення Волошина й січове керівництво все ще сподіваються на «патронат» Німеччини, на захист країн Заходу, вживаються превентивні дії для врятування власної документації, плануються операції з урятування головного штабу Карпатської Січі, державних грошей тощо. Саме те, що прагнуть запопасти з-під носа угорських окупантів поляки і німці.

У перші ж години суверенности, коли внаслідок упадку Чехословацької федерації надзвичайний сойм проголосив Закарпатську автономію самостійною державою — Карпатською Україною, активізувалася в краї «п’ята колона», а наступного дня війська Угорщини перейшли кордон.

Кравс у цій веремії потрапляє в пастку, яку приготувала йому польська агентура — вони ідентифікували «зрадника».

З допомогою німецького консульства йому вдалося видобутись на волю.

Тепер належить позбутися німецьких опікунів і водночас використати їхню «охоронну грамоту», щоб через фронт, через мадярські залоги переправити у безпечне місце найважливішу документацію і державну скарбницю.

 

Примітки Василя Портяка

Завершення цієї операції могло б стати і фіналом першого фільму про українського розвідника Євгена Кравса. Коротко окреслений тут сюжет, при наповненні всіх колізій повноцінними епізодами, за часовою тяглістю (чи кінематографічним «метражем») цілком достатній. Хоч ми воліємо простежити життя нашого героя аж до кінця Другої світової війни. А це ще принаймні два кінофільми.

Звичайно, цю розповідь можна було закомпонувати і в «один метр», але ж ми повинні відобразити й реалії німецько-польської війни, і спробу союзу націоналістів з Рейхом, і події 30 червня 1941 року, рух похідних груп ОУН… — в усьому цьому бере участь Євген Кравс, а надто — в розбудові підпільної націоналістичної мережі на Півдні України. При стислій оповіді це неминуче призведе до фрагментарности.

Другий аргумент. Я вбачаю резон у тому, щоб знімати телевізійну версію (а кошти на невеликий — три-чотири частини — телесеріал, менші, ніж їх потребує «прокатний» односерійний фільм). Цей вид (жанр) кіно сьогодні, особливо для українського глядача, більш доступний, охоплює велику аудиторію, а вітчизняні телесеріали, на тлі вже оскомливих чужоземних, викликають широку прихильність. Це засвідчує немалий інтерес до навіть таких відверто слабких кількасерійних телеверсій, як «Роксолана» (історія життя відомої Насті Лісовської).

 

Щодо нашого героя

Умовність його історії, пов’язаної з Карпатською Україною, очевидна. Певна річ, що й надалі він мав би відігравати роль, яку навряд чи виконував у одній особі конкретний український підпільник-націоналіст   (вивідування німецьких планів щодо Галичини, проникнення у таємниці «Генерального плану “Ост”» і т.ін.), хоча, як і в «карпатсько-січовій» історії (праця в редакції газети, інші епізоди, які через обсяг короткого начерку сюжету до нього не увійшли), так і в подіях літа 41-го, підпільній праці на Сході і Півдні України, можна розгадати прототип — відомого учасника визвольних змагань Євгена Стахова.

Не маючи наміру копіювати на українському грунті Джеймса Бонда чи Ісаєва-Штірліца, мусимо однак визнати: українському кінематографу, українському глядачеві потрібен свій національний герой-легенда, і то не козацьких, княжих часів, а новітньої історії. І підстави для цього є. Праця Євгена Стахова, Василя Регея на Півдні України, «Орлика» в Києві чи, скажімо, такі операції, як одночасне визволення двох чільних провідників ОУН з гестапівських в’язниць на Львівщині — все це, вишикуване в одну фабульну лінію, об’єднане участю в подіях головного героя, надасть оповіді й історичної достовірности.

Не менш актуальна проблема — відтворення історичного тла, а власне — періоду політичних, воєнних процесів, у які була втягнута Україна у переддень світової війни та у воєнні роки. Для пересічного українця, на жаль, на Сході не тільки для молодого, це й досі цілковита «біла пляма». Особливо це стосується короткої історії Карпатської України. Навіть для більш-менш обізнаних ця сторінка прочитується з відчуттям гіркоти, а то і з немалим скепсисом, а не як самовіддана, відчайдушна, хоч і не без помилок, спроба українців відвоювати гідне суверене становище в Європі і в світі. Саме тому я пропоную з приблизно тричастинної кінооповіді першу присвятити подіям за Карпатами у 1938-39 рр. Тим більше, що ця історія кількамісячного існування української автономії і кількаденної суверенної держави наче закапсулювала в собі численні періоди нашої історії вікової, в т.ч. — й останніх п’ятнадцяти років.

Настільки ж невідома для загалу діяльність української підпільної мережі на Донеччині та Дніпропетровщині. Зате існує певне «подразнення» цікавости (через, переважно, публікації в пресі) до теми деміфологізації т.зв. «Молодої гвардії». Теми настільки важливої (і дражливої), що одним-двома епізодами не обійтися, їй належить віддати поважне місце у задуманій кінотрилогії.

Закінчити ж оповідь про Євгена Кравса було б найефектніше — майже «живцем» узятим епізодом спогадів Євгена Стахова «Дорога в горах»: про справу врятування групи Лебедя із Загреба.

При ймовірному втіленні задуму було б доцільним залучити добре дозовану кількість документального матеріалу — світлини, мапи, кінохроніка.

Назва трилогії умовна. Назва першої частини — «Архів» — робоча.

 

Київ, 2000

Книжку Василя Портяка «Вибір Скорого» замовляйте у нашій онлайн-книгарні.