Відчит в 49-ті роковини смерті Тараса Шевченка

Публікується за виданням зібрання творів Марка Черемшини «Райска птиця»

 

Шановна громадо!

Сорок дев’ятий раз збирається весь український народ святкувати по всій своїй землі, по всіх своїх хуторах велике свято. І підноситься тужливий, жалібний гомін — то гомін народу, і розлягається поминальний стогін — то стогін народу, і очі росою заливаються — то плач народу, і хвилями мчиться поклін із усіх рік українських та лине у Дніпро-Славутицю, під могилу гордощів народу, під могилу найлуччого сина України — Кобзаря Тараса Шевченка.

Тарас Грушівський-Шевченко узрів світ 25 лютого р. 1814 в селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії. Батьки Тараса — Григорій і Катерина — були кріпаками помосковщеного німця Енгельгардта.

В півтора года по уродинах Тараса батьки його перенеслися в село Кирилівку, і в сьому селі підріс Тарас і став себе тут тямити, і всі його дитячі спомини в’яжуться до Кирилівки. Із сього села ходив Тарас дитиною-приземком шукати желізних стовпів, що підпирають небо. На шостому або семому році життя став Тарас учитись в школі у косоокого нестихарного дячка Совгиря. Та з перегодом вмерла Тарасова мати (р. 1823). Її, молодую, положила в могилу нужда та праця. Тарас дістав сварливу і сувору мачуху, що його не любила і часто безвинно карала. Щоб збутись Тараса з хати, батько його віддав «на виучку» до міщанина Губського, котрий розповідав йому про давню бувальщину і гайдамаччину. Але вже в два роки опісля (р. 1825) помер Тарасів батько. Вмираючи, сказав віщим духом: «Синові Тарасові з моєго хазяйства нічого не треба; він буде неабияким чоловіком; з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо».

Одинадцятилітній Тарас став круглим сиротою. Дядько Павло й мачуха казали йому ходити до школи до стихарного дяка Петра Богурського, де Тарас навчився Псалтиря і втік опісля у Лисянку, а відтак у Тарасівку до дячка-хиромантика (ворожбита), котрий, глянувши на ліву руку Шевченка, заявив рішучо: «У тебе нема кибети ні до чого, ні до шевства, ні до бондарства».

По сільських мандрівках 13-літній Тарас вернув у рідне село і став пасти громадські вівці, а опісля став на службу у попа Григорія Кошиці. Один хлипнівський маляр відкрив у Тараса талан до малярства і велів йому постаратись о карту від поміщика Енгельгардта, бо боявся держати у себе хлопця-кріпака без призволу. Та от управитель Енгельгардта взяв Тараса на службу до двора. Спершу помагав Тарас кухареві кухарити, відтак Енгельгардт запримітив у нього дар до малярства і зробив його своїм козачком та возив його всюди з собою, а врешті віддав його на науку кімнатному маляреві в Варшаві, а коли сей похвалив талан Шевченків, дав його до малярів (Ширяєв) в Петербурзі, де Шевченко пізнався із своїм земляком — малярем Іваном Сошенком і з поетою Євгенієм Гребінкою. Гребінка познайомив Шевченка з славним російським поетом Василем Жуковським, що був учителем наслідника престолу Олександра.

Шевченко рад був дістатись до академії штук красних, однак кріпакам був вступ тут заборонений. Жуковський упросив маляра Брюллова, щоб пустив який свій образ в лотарею і щоб ціну обернув на викупно Тараса з кріпацтва. Так і сталось, за 2500 рублів куплено волю 24-літнього Тараса в р. 22 цвітня 1838 у дідича Енгельгардта.

Визволений з кріпацтва Тарас записався на Академію художеств, де став одним з найлуччих учеників Брюллова. Але кромі малярства, Шевченко писав також поезії, за що робив йому упреки маляр Сошенко. Спершу писав Шевченко вірші нишком, доперва коли дворянин Мартос і поет Гребінка стали його спонукувати, дав Тарас свої вірші печатати в р. 1840 у збірці «Кобзар».

В 1844[-му] скінчив Тарас академію, одержавши золоту медалю і титул свобідного художника, і виїхав на Україну, де жив до р. 1847 і запізнався ближче з князем Рєпніним, котрого дочка Варвара одушевлялася його музою. З Чужбинським робив Тарас археологічні прогулки по Україні. В Києві пізнався Шевченко з Миколою Костомаровим, Паньком Кулішем, Гулаком-Артемовським, Маркевичем, Савичем і іншими. В р. 1846 заснувалася чільна громада в Києві — «Товариство святих Кирила і Мефодія». Члени сього товариства бажали видвигнути свою націю з темряви, котра не давала духовим силам її піднятись із занепаду, а тим самим нівечила її добробут. Головним прямуванням сього товариства була всеслов’янська федерація, щоб усі слов’янські народи мали свої народоправства і з’єдналися в один політичний зв’язок на федеративній основі. Крім того, поклало собі то товариство у програму: знесення скрізь по слов’янщині кріпацтва, земельний наділ селянам, свободу научування, свободу мови і друку. Свої думки і бажання переводили члени сього товариства теоретично і практично в діло. Шевченко скрізь збирав округ себе цілу громаду людей, розказував їм про українську історичну старовину, про гетьманщину […].

Деякий студент Петров зробив донос на се товариство до губернатора. Все товариство спіймано в цвітні 1847 і відвезено в петербурзькі каземати, а відтіля в зсилку.

Тараса віддано в солдати і заслано за Каспійське море, зачислено його в Оренбурзький лінійний батальйон № 5. У неволі заборонено йому писати й рисувати. Шевченко ушив собі маленьку книжечку з поштового паперу, писав і ховав її у чоботи, щоб часом його «добродії» про те не дізнались.

Тут, тиняючись над Уралом, понаписував Шевченко найбільшу частину своїх дрібних проймаючих віршів. Тут Шевченкові прийшлося ще глибше вдуматися в самий ширець громадського життя, поробити найдрібніший аналіз громадського життя. У казармах з кріпостей побивався неволею Тарас: в Орській, Уральській і Новопетровській — нидів, і терпів, і про Україну мрів. Доперва дня 21 липня р. 1857 заходами княжни Варвари Рєпніної і графині Настасі Толстой дістав Тарас від царя Олександра II амністію і восени того ж року виїхав в Нижній Новгород, а в марті 1858 р. — в Петербург, де запізнався з Іваном Тургенєвим, Марією Марковичкою, артистом драматичним Щепкіним, трагіком Айра Олдріджем, Сераковським, Станкевичем, Желіговським, писав дальше вірші, а в році 1860 написав для школи «Буквар» і клопотався справою визволу своєї рідні з кріпацтва.

Але тяжкі злидні життєві і муки 10-літньої неволі зломили і підтяли сильну стать Тараса. Він став нездужати. Дня 25 лютого 1861 водна пухлина підійшла до легких, а о 5[-й] годині рано дня 26 лютого 1861 Шевченко був неживий. А його смерть вразила громом Україну, що втратила апостола правди і науки.

Отсе були б коротенькі дати з життя Тараса Шевченка.

Шановна громадо! Вже наші прадіди прозрівали, кріпшали і обновлювались на старість ідеями і могутнім словом Тараса, наші батьки і матері виховались на євангелію Тарасовім, а ми представляємо вже третю генерацію у тій добі, яку муза Тарасова розвела на нашій Україні.

Злишно, проте, було б тепер подавати обширну оцінку творів і значіння Шевченка з усіх боків; кождий його твір представляє літературну велич, кожда ідея його являється ясною променистою зіркою. На часі, проте, зазначити сяєво музи Тарасової з того боку, з якого її найменше знають, а саме — яко співця народного, громадянського життя.

1. Яко геніальний поет, зображував Тарас старе і сучасне, новітнє життя в картинах, на яких бачиться дійсно життя, бачиться рух, а не саму номенклатуру, яку зустрічаємо не раз у інших, навіть у талановитих поетів. На картинах Шевченкових з старого козацького життя дійсно чується і рада з бунчуками та булавами, і море з летючими по ньому байдаками, і спів козацький, і завзяття козацьке, словом, старе життя. Коли Шевченко, відвертаючися від рабства і сну сучасної України, відзивається: «Було колись в Україні, ревіли гармати» і «Танцювало лихо», то відзивається так не через те, щоб йому ревіння гармат само про себе було миле, але через те, що то все ж таки було життя, в котрім виражався порив до діяльності і волі.
2. Шевченко умів проникнути суть всього народного життя. А застав поет справді сумне та невеселе те народне життя на Україні. Кріпацтво, кнут і нагайка, самоволя і бута, зрада і темнота гарцювали і плюндрували сучасну поетові Україну, калічили і сікли весь український народ так, що тодішнє народне життя України — се була одна велика народна рана. Щоб ту велику народну рану відчути, її переболіти, її народові і світові показати і грозою її власної величини стати вже раз лічити, на се дійсно треба було народного генія. Шевченко довершив сього. Все народне лихо-горе виявив і вилляв він в майстерних, потрясаючих і незвичайно вразливих картинах.

Коли зважиться, що в тодішніх часах українське панство відцуралося було України, виділилося з народу чи то в уряд, чи то в баришування, чи то в здирство і зраду, коли зважиться, що саму основу України становив тоді український мужицький люд, опущений, здертий […], то тоді зрозуміється вагу тих найчисленніших картин у творах Шевченка, які зображують життя і долю тодішнього мужика, той спеціальний — нечуваний мужицький рай, про який Шевченко на одному загальнозвісному місці своїх поезій ось як говорить:

«Он глянь: у тім раю латану свитину з каліки здіймають, з шкурою здіймають, бо нічим обуть царят недорослих. А он розпинають вдову за подушне, а сина кують, єдиного сина, єдину дитину, єдину надію в військо оддають, бо його, бач, трохи. А он попідтинню опухла дитина, голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне!».

Або в іншому місці[1]:

[Шевченко] умів дивитись на людей душею.

3. Народне лихо було Тарасові його власне лихо, лихо його родичів, лихо його сім’ї, лихо усієї української землі. Яко чоловік з глибокою аналітичною думкою, Шевченко умів розібрати і зв’язати між собою різні виявлення того лиха, відшукати його корінь, жерело, в чім-небудь то лихо об’являлося, чи у чиновницькому обдиранню, чи у кріпацтві, чи у темноті, чи у зраді, а раз зрозумівши його в усю глибину, «навчившись дивитись на людей душею», Шевченко малював те горе, оповідав про нього людям, ставав супроти нього і ніколи не міг задавити у собі того пекучого лиха, яке здіймалося на душі у нього з кождою думкою про Україну.

І не мовчав сам, а дрімаючим показував, як-то гірко і огидно «гнилою колодою на світі лежати — або спати на волі, і заснути навік-віки, і сліду не кинуть ніякого!».

4. Не дивота, проте, що Шевченка дуже вражали всякі прояви зради проти своєї національності між своїми земляками. Перевертнів зове Шевченко з пересердям «п’явками».
5. Тут зазначити треба, як Шевченко задивлювався на національне питання українського народу, бо погляд Шевченка в сьому напрямі досі не був доторканний.

Питання національне взагалі є двояке: 1) націоналізм яко народна індивідуальність і 2) націоналізм яко шовінізм, народне самовозвишення, бажання відняти національність у другого народу, топлячи його в своїй національності.

Шовінізм стоїть упоперек міжнародному братерству, не дає статися широкій загальночоловічій кооперації, що, впрочім, бачимо тепер в германізації, обрусінню, мадяризації і іншому.

Антитезою шовінізму є народна індивідуальність, свобода кождого народу розвиватися відповідно до природи своєї рідної сторони, без насильного порушення мови і інших етнографічних відмін.

Широкий гуманізм Шевченка не допускав до себе узькоглядного шовінізму, і ніхто так безпощадною критикою не осудив декотрих народних традицій і народне життя, як сам Тарас Шевченко. Доста тільки нагадати його «Посланіє до земляків». Очевидна річ, що Шевченка дуже сильно вражали «няньки, дядьки отечества чужого», вражали його усякі наміри відняти у народу його індивідуальність, а оборона народної індивідуальності не єсть вузьким націоналізмом-шовінізмом, тільки вихідним пунктом усього чоловічого прогресу і конечною метою всякої культури.

6. Широка, буйна поетична вдача не зволила Шевченкові пристати до яких-небудь політичних теорій, а з його творів можна би вичитати, що його політичним ідеалом була найширша політична свобода без стіснення. З вірша про Саула, про Давида і про святого Володимира бачимо, що Шевченко мав на думці прослідити історію царизму, а прослідивши її, заложив голосний протест проти самодержавства і його страшних жертв. У своїх творах «Сон» і «Кавказ» розказує Шевченко про московських царів Петра і Катерину, виказуючи кожному з них усе те, що зробили вони для України, як Петро розпинав Україну, а Катерина Січ зруйнувала і кріпацтво завела.

З тих віршів Шевченка, становлячих акт обжаловання царату, так і чується двісталітній здавлений плач українського народу. Шевченко проклинає тих незабутніх представителів московського деспотизму, не забуваючи притім і на московськую бюрократію, яка товпиться на улицях і кричить «ура», а дере і з батька, і з брата.

Говорячи про чуже, не забуває Шевченко і свого. Він вказує на Галаганів і Кочубеїв, що продали нашу Україну для лакомства нещасного, для «шляхетства московського прирожаного». А описуючи українське панство, не жалів Тарас красок, щоб виразно намалювати картину страшенного панського здирства і своєволі, картину огидливого насильства і розпусти, бо видів в тім панстві тоді представителів кріпацтва, видів, що ті пани:

 

Правдою торгують…

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають,

 

видів, що тодішні пани, вештаючись по чужині, говорили про братерство і волю, а проте дерли, як і передш, шкуру з братів, «незрячих» гречкосіїв.

В 1840-х роках забавилось було українське панство в український патріотизм, котрий об’являвся у тій формі, що наші пани:

 

У свиті ходили між панами,

І пили горілку з мужиками,

І вольнодумствовали в шинку.

 

Шевченко глумився над такими проявами народолюбства, і, таким чином, Шевченко перший зробив почин новому щиро демократичному напрямкові української ідеї. Око в око станув він проти тих панських нещирих патріотів і запитав їх публічно, по якому закону вони і землею, всім даною, і людьми торгують.

Шевченко перший усі добра панські, гроші, зібрані здирством з поневоленого мужика, словом, усе те добро, яким багаті люди панують над бідними і держать їх у неволі, назвав: «дідами крадене добро».

7. Критикуючи розпреділення громадського добра і щастя, Шевченко заступає погляд, що тільки робота і труд дають право чоловікові вживати яке-небудь добро:

 

Роботящим умам,

Роботящим рукам

Перелоги орать,

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать…

 

Так, отже, глибоко задивлювався Шевченко на громадське життя.

Шановна громадо! Довголітня великанська мартирологія українського народу вступила в нову добу боротьби, в добу ясного, дзвінкого протесту проти своїх гнобителів, в добу творення історії. Ввесь світ дивиться тепер на неустрашимість, самопосвяту і ідейність борців і дивується, що у народу, гнобленого через сотки літ, у народу, окраденого із усього земного добра, ще не завмерла ідея волі, рівності та воскресення, що народний дух грімким голосом відзивається до всього культурного світу.

Мужицький народ, що за часів кріпацтва і панщини був панською власностію і худобою, яка за стайню і обрік мусила віддавати панам свою силу, своє тіло, свою волю і свого духа, народ, котрого історія писана тільки кнутом і кайданами російського царату, визиском та мантійством шкіролупів, — сей народ спромагається вже до живого протесту, показує світові домовину, яку для нього збив і зладив його ворог, сей народ заставляє вже ворога соромитись перед культурним світом своїх звірств, своєї облуди і всіх своїх нікчемних і нелюдських вчинків.

Сей протест українського народу, його поступові й слушні домагання, розуміння правди, розуміння поступових ідей, самопосвята, неустрашимість — сей відгук життя нашого народу — се не прийшло до нас само з себе, се не витвір сьогоднішніх часів, се не ласка ворога-гнобителя — се твір найгеніальнішого сина України і апостола правди і науки Тараса Шевченка, котрого могила поростає 49-літнім барвінком, котрий до старого плуга викував новий леміш і чересло і в тяжких упругах зорав свій весь переліг, а на перелозі посіяв свої щирі сльози, а ті його сльози сходять і виростають. І сходитимуть, і виростатимуть, животворною, цілющою силою обмиють братню кров, змиють зневіру, обмиють заплакану матір з кайданів-неволі, збудують нову вільну Україну, сонячним сяєвом її осяють і синам обновленої України світитимуть доти, доки Дніпро в море ллється.

 

[1] Частина тексту обірвана.