Тарас Мельничук

Із книжки нововіднайдених віршів Тараса Мельничук «Моє ліплення оленя»

Вступ

Тарас Мельничук (1938 – 1995) – поет, якого називають Князем Роси, один з найоригінальніших, найгеніальніших і найтрагічніших митців ІІ половини ХХ століття, один із перших, хто під час радянських репресій 70-х був ув’язнений «за вірші».

 

Рік народження

Тарас Мельничук народився 1938 року, хоча сам називав 1939-й.

Міфи, що окутують життя і твори поета, починаються вже з дати його народження. Іван Малкович, редактор знакової Мельничукової книжки «Князь роси» згадує, що Тарас попросив переправити у верстці паспортний 1938-й на 1939-й рік. Однак збереглася метрика рідного села Уторопи, яку латинською мовою вів священик в парафіяльній церкві св. Михаїла. Тут зазначена дата народження: 20 серпня 1938 року. Краєзнавець Василь Курищук вважає, що таке переконання в Тараса може бути пов’язане з тим, що матері в той час навмисне старалися записати хлопців на рік молодшими, щоб вони пізніше йшли до армії. Однак, коли мати привела його до школи 1946-го, він уже добре читав і рахував, а тому потрапив одразу до 2 класу.

 

Шевченко

Тараса Мельничука назвали на честь Шевченка.

Як свідчить метрична книга, заведена 1874 року,  в селі Уторопи дітям не давали імені Тарас. Мельничука хрестить отець Михайло Божак, якого у 1945 році заарештують за антирадянську пропаганду, до цього його переслідувала польська влада за  участь в роботі читальні «Просвіти». Що ж до імені Тарас, то з давньогрецької воно перекладається як «бунтар», що означало дуже багато для майбутньої самоідентифікації Мельничука. Він стає не тільки першим Тарасом, а і першим  поетом в Уторопах. Мельничук знав напам’ять всю поему «Гайдамаки», порівнював Шевченка з Христом, вважав, що його вірші не лише протестували й звеличували, а й будували Україну, яка для обох Тарасів була сакральною. В одному з віршів Мельничук напише: «Люблю березень. / Березень – це той місяць, / котрий забере мене». Так і сталося: поет помер у тому ж місяці, що й Шевченко, – 29 березня 1995 року.

 

Уторопи

В Уторопах рід Мельничуків мешкав щонайменше 300 років.

Перша згадка про Уторопи –  1367 рік. Тут століттями діяли солеварні, тому, зважаючи на велику ціну солі у давнину, це був один з найвідоміших населених пунктів Гуцульщини. Довгий час Уторопи мали магдебурзьке право. Тарас Мельничук народився на горі Мальцеве  в урочищі Діл. Саме тут, як казав Тарас, тисячі літ народжувалися Мельничуки. Діл – у поезії Тараса – це зона болю, це те найголовніше, на що зазіхає ворог: «йде під укіс мій Діл / танцює місяць / як дідько / чорні гори / відвисли / як щелепи / стрибають хмари / як жаби вирячені», «ворог / мов сифіліс / гори мої гноїв // […]  енкаведисти / гуцулів перерізали / пилами», «лікарю / дайте мені / снодійне / доки я / не здурів».

 

Не сидів на місці

Тарас Мельничук ніколи не сидів на місці.

Він згадує, що у шостому класі з товаришами втік з дому в гори, «Але вже на третій день не стало нам хліба, захопила нас ніч, і ми заблудились у густому, темному лісі. Нам стало страшно вовків. А крім цього, один з нас виявився бабієм, зразу почав сваритися і плакати та дорікати мені, що це я завів сюди і т.д. У кінці-кінців ми змушені були повертатися додому. Дома нам приготували добру вечерю: гарячі паскú, але в школі на нас дивилися як на героїв». У дорослому віці Тарас міг вийти на дорогу й поїхати найпершим автобусом у будь-якому напрямку. Мельничук протягом життя жив у різних місцях і займався різноманітними справами: журналіст у Косові, Верховині й інших містах Прикарпаття, лісоруб у Республіці Комі, валовідбійник на Донбасі, студент Чернівецького університету, Московського літінституту, тесля в Красноярському краї, будівельник Криворізької ГЕС, політв’язень у Пермі…

 

Чаґа

Перше ув’язнення Тараса Мельничука – через збірку «Чаґа».

Рукопис книжки Тарас здав у видавництва «Карпати» та «Радянський письменник». А  24 січня 1972 року його арештували: «Коли я опинився в одиночній камері Івано-Франківської тюрми, то навіть не міг збагнути, за що мене судять». У книжці були вірші про голодомор та інші злочини проти українців.  У витязі зі справи сказано: «Судова колегія в кримінальних справах Івано-Франківського обласного суду […] встановила: підсудний Мельничук Т. Ю., будучи незадоволення радянською дійсністю по дріб’язкових мотивах особистого характеру, з метою підриву та ослаблення Радянської влади, незважаючи на неодноразові попередження його органами радянської держави, протягом 1965-71 років виготовляв, зберігав та розповсюджував в усній та письмовій формі віршовані твори, в яких зводив злісний наклеп на радянський державний і суспільний лад, закликав до боротьби проти Радянської влади».

 

Табір

Покарання Тарас відбував у таборі на Пермі, звідки писав листи до влади, у яких пропонував, щоб його розстріляли.

Мельничук сидів у таборі ВС-389/35 у Пермській області. У виправно-трудовій колонії суворого режиму «Перм-36» були арештовані за «особливо небезпечні державні злочини». Саме там перебували Іван Світличний, Ігор Калинець, Мирослав Маринович, Василь Стус, Євген Сверстюк та інші, тобто вся інтелектуальна еліта тодішньої України. Період першого Тарасового ув’язнення 1972-75 рр. був одним з найплідніших у творчості Мельничука. Мирослав Симчич (легендарний діяч руху опору, сотенний УПА Кривоніс) згадує, що Тарас не пропустив ні одного групового голодування і завжди ставив свій підпис під актами протесту.

 

Видання «Чаґи»

На початку 90-х звилася можливість реабілітувати багато імен, а у випадку Тараса Мельничука – реабілітувати творчість.

З архівів КДБ забрали рукопис книжки «Чаґа». Він був скручений докупи мідним дротом. Коли ініціатори видання книжки поети Василь Шкурган і Іван Андрусяк передали в 1993 році цей рукопис Тарасові, він беземоційно погойдав його у руках, віддав назад і сказав:  «Хлопці, робіть собі з ним, що хочете…». Книжка «Чаґа» вийшла за кілька днів до смерті поета, через 24 роки після написання.

 

Чай

Мельничук любив дуже міцний чай.

Ігор Калинець, поет і політв’язень, згадує, що в таборі щомісяця без обмежень на 5 карбованців, дозволених на закупку продуктів у табірному «ларьку», можна було купити чай. Тому в’язні часто влаштовували собі такі чаювання. Сам Калинець не дуже любив цей напій, натомість Іван Світличний так лікувався від постійного головного болю. Тарас же виніс звичку пити міцний чай на волю. Іван Малкович згадує, що коли певний час Мельничук мешкав у його квартирі, однієї пачки заварки вистачало Тарасові на 1 чай.

 

Цигарковий папір

Тарас писав деякі вірші на цигарковому папері.

Спочатку – у дитинстві, коли, ще з 9 років крав у батька цигарковий папір, щоб на ньому писати. Потім – у таборі. Вуйко Тараса Федір Мельничук передав з Канади копії списаних дрібним почерком листків. Як виявилося, Тарас писав з тюрми на таких дрібних клаптях, бо так було зручно їх передавати на волю підпільною поштою. Згодом частина цих рукописів стала основою книжки «Зимозелень» (2006).

 

Спосіб писання

За один раз Тарас міг написати коло 40 віршів.

Багато очевидців згадують спосіб писання Тараса Мельничука: він забивався в якийсь кут і за ніч списував зошит віршами. Кілька місяців після першого ув’язнення Тарас мешкав у друга Миколи Близнюка, який згадує: «Десь майже опівночі Тарас обкладався під піччю подушками, запалював три свічки  і поринав у поезію. Разом з ним і я. До ранку він міг написати 30-40 віршів. Часто десь губив їх або в когось залишав».

 

Цензура

Тарас мав способи обходити цензуру, яка перевіряла особисте листування громадян СРСР, за якими велося спостереження.

Ігор Калинець згадує,  що Тарас у листах писав приблизно так: «надсилаю кілька своїх віршів, а також переклади з чеської Вітезслава Незвала». Насправді це були не переклади, а його власні вірші. Доходило до абсурдного: Тарас присилав власний вірш і підписував його як «переклад  Прала Тичини». Або так: «Цветан Спасов (1919 – 1944), студент, поет, активний учасник молодіжного руху. Загинув у нерівному бою з фашистами у Плевені». І ще: «Посилаю Вам його вірші». Питання: кого «його»?

 

Характер

Тарас мав бунтівний палкий твердий характер.

«Відзначався цілеспрямованістю вже з дитинства, – пише Мельничуків однокласник Василь Курищук. – Пам’ятаю, як він ліз на скелю, яка кришилася під ногами, але ліз, ризикував, держався і дібрався до вершини. Повторити цей його «подвиг» ніхто не наважувався». Ігор Калинець же згадує, що Тарас «ніколи не розм’якав», «завжди був напружений, дещо знервований, любив сперечатися, інколи спалахував», «надто експресивний, гарячкуватий, не вмів схитрувати з ментами», «у таборі він був Поетом, хоч не відмовлявся брати участь у різних протестацій них акціях і товариських розмовах».

 

Ноги під себе

Друге ув’язнення Тараса – вже не з політв’язнями, а з кримінальниками.

У кафе рідного села була влаштована провокація. Тараса обізвали та вдарили в обличчя. Під час інциденту в одного з учасників з’явилася фінка, яку згодом приписали Тарасові. У тюрмі Мельничук навчився спати з підібганими ногами: якщо раптом хтось нападе під час сну, він міг завдати першого потужного удару, розправивши ноги. Тюрма зруйнувала його сімейне, приватне життя, понищила здоров’я: «в чоботях / енкаведиста / хлюпає / моя кров». Мельничук згадує: «Були приниження, після яких думав: “Краще б я вмер”».

 

Спосіб життя

Після другого ув’язнення Тарас почав багато пити.

Він відбував лікування у спецлікарні в селі Джурові на Снятинщині.  У 1985- му його поміщено в психлікарню в Підмихайлівцях, звідки звільнили  27 квітня 1986 за день після аварії на ЧАЕС. Так само він мав відкриту форму туберкульозу. Багато очевидців згадують, що Тарас був неймовірно худим. Тюрми, нагляд КДБ й спровокований ними спосіб життя вели до неминучої розв’язки.

 

Костюм

Одного разу у селі Івана Малковича гостювали «бу-ба-бісти» Віктор Неборак і Юрій Андрухович.

Як згадує Неборак, Тарасу надійшов гонорар за «Князя роси», а гроші переслали на ощадну книжку брата  Тараса (щоб поет їх не розтринькав). У Києві готувався  творчий вечір поета, тому Мельничуку був потрібен костюм. Андрухович і Неборак отримали завдання: піти з Тарасом до його брата й справити добре враження, щоб той виділив кошти на костюм. Однак Тарасів брат і дружина були привітні до «бу-бу-бістів», пригощали варениками з картоплею і дали добро на куплю костюма. Опісля Неборак і Андрухович прочитали свої поезії у саду. Тарас сказав: «Це страшні вірші». Потім він сидів навпочіпки, «докурював свою цигарку аж до пальців, якими її затискав, і раз по раз озирався, так наче за деревами причаїлися стукачі…».

 

Хата

20 серпня 1990 Тарасові спали хату.

Мельничук писав: «живу у хаті / котру / хоч ти рубай / пали / хоч ріж / не вступиться / ані з Карпат / ані з Франкових роздоріж». Однак саме на день народження хтось спалив хату Тараса Мельничука. Версії щодо мотивів і виконавців – різні: від озлобленості КГБ до підпалу місцевими мешканцями через побутові конфлікти. У цей час Тарас перебував не в Уторопах. Однак потім казав, що в цьому домі згорів і він сам.

 

Щастя і нещастя

В одному з інтерв’ю Тарас визначив, що для нього щастя і нещастя:

«Нещастя… Торік я звіз в Уторопи від друзів рукописи своїх поезій за двадцять років, які ховав, аби кадебісти не вимотували з мене душу і не мучили мою рідню. Там був увесь мій доробок, десь на 5—6 збірок. Я вже сідав за роботу, бо коли пити, то пити, а коли жити, то жити. І ось хтось підпалив нашу родинну хату і згоріли всі мої вірші. Та й Тарас згорів разом з ними. Отаке моє… А щастя… Я такого слова, такої категорії взагалі не знаю. Я мав щось більше від щастя, навіть слова не підберу. Може, це сто чи тисячу щасть разом? Не знаю….»

 

Рукописи

Досі не зібрані всі рукописи Мельничука, адже він їх роздаровував.

Коли Тараса був у когось в гостях і писав там вірші, то залишав рукописи в домі господарів. Так само невідома доля віршів зі згорілої хати поета – існують здогадки, що ті, хто зробив підпал, винесли Тарасові твори. Час від часу в односельчан і знайомих знаходяться нові й нові тексти. Є випадки, коли вірші Мельничука деякі поети видавали за свої. Однак Тарас поширював вірші й у багатьох копіях та багатьох версіях.

 

Речі

Після спалення хати Тарас мешкав у друзів. Згодом йому надали помешкання у Коломиї. Однак він так і не зміг знайти свого місця.

Одного разу він гостював у Василя Шкургана, який мешкав у Смодній біля Косова. Василь відвів його до майстерні, де зберігав вивезені зі згарища Мельничукової хати речі: коробку, чорнильницю, терлицю… На запитання, що це за фанерна коробка, і яке її застосування – Тарас відповідав, що це тарабан, яким він ходив у молодші класи школи.  Так само він показав залишки паска, завдяки кому бралася та сумка на плече.  Шкурган так само запитав про метрову ключку, яку Тарас назвав «злодійкою», Мельничук відповів: «Цим гостряком втикаєш у колгоспну скирту соломи чи колгоспний стіг сіна, а цей гак висмикує тобі цілий жмут – лиш наскубуй, завдавай собі на плечі та й гайда д’хаті».

 

Діапазон творчості

Творчість Тараса Мельничука мала великий вплив на сучасників, так і на майбутні покоління.

Ось як визначає її Іван Малкович: «Вражає діапазон поетової екзистенції, чи, власне, болю: від щонайніжнішого (тичинного) «білим місяцем, білим місяцем солов’я зав’ю – до вкрай ненатлого (шевченківського) бунтарства: «І вільним стати може обрій, лише умочений у кров». Діапазон же формальний – від класичного сонета до вуличної «нескладухи». При цьому слід зауважити, що широта «Князя роси» – не «біг-пес-через-овесівська», де всього потрошку, а нудьги найбільше. Це радше зразок рвійного моцартіанства – невситимість і всюдисуща легкість справжнього таланту».

 

Політичні погляди

Вірші Тараса дуже часто були можливістю проговорити його політичні погляди.

І це стосується не тільки радянського часу (власне, через це він сидів у таборі, а потім мав зруйноване кадебістами життя). Вже на початку незалежності він застерігав: «стоїть крило / на краю криму / і крим стоїть / на ветхому крилі / а та москва  / так в двері грима / що й піт / і лід / і кров / у мене на чолі»

 

Народна поезія

Джерело багатьох образів Тараса Мельничука – народнопоетичне.

Наприклад, образ «Червоного чоловіка» – народної примівки від рожі (бешиги). Тарас пише: «Зі стромовин – Червоний Чоловік: / „Я – Червоний Чоловік. Живу в Говерлі. / Під стелею моєю Риба Золота не ходить, // Бо Риба Золота умерла. Й ви умерли…» Червоний Чоловік каже: «глухим дам слух, / беззвуким звуки, / сліпим – посію зорі ув очах». Він – первісний, вільний і всевладний. Однак жорстка реальність вносить свої корективи. «Тюрма» підпорядковує собі все природне і первісне: «А до галер прикований Дніпро / Везе своїх братів й сестер в неволю / Повз москалем зґвалтовану тополю», «Діє і живе тюрма Європи / і плазує сонце перед нею ниць». І тому саме тут губляться сліди історії: «чиї це човни / пливуть по степу // чиї це предки / клекочуть кістками / за нами / як білі лелеки / в гнізді / чиї це вікна / дивляться в воду // чиї це ілюзії / стенають плечима — // якого народу?»

 

Мати

Мати для Тараса Мельничука – ідеал.

«Матерям стискаймо руки / з виснаженими венами / І цілуймо їх, цілуймо, / хоч і не заведено». Коли мати померла, Тарас сказав своєму другу поетові Миколі Близнюку: «Навколо немає мами». Він писав: «холодно / голодно / та мама ні разу / не дорікнули мені за те / що я не кінь – / (конем можна було би / привезти / дровець поліно / щоб нагріти хату / і / Україну)». Микола Близнюк згадує, що Тарасова мати говорила: «Мій Тарасик такий добрий і такий нещасливий».

 

Жінки

Після школи 1957 року Тарас одружився з односельчанкою Марією Залуцькою.

Невдовзі Тарас поїхав працювати у Комі, пішов до армії, потім навчався у Чернівцях. Дружина народила доньку. Тарас також мав жінку на Тернопільщині, яка народила сина, що виріс під чужим прізвищем. На семінарі молодих письменників Мельничук познайомився з поетесою Ніною Гнатюк, яка назве сина від іншого чоловіка на честь Тараса. Ось як вона згадує першу зустріч із поетом: «Піднімаюся на другий поверх і бачу, що на поруччя сходів обперся високий стрункий красень. Кучерявий, з такою усмішкою, що вона, здається, зігрівала тут все довкіл. Це був Тарас Мельничук, автор першої книжечки «Несімо любов планеті». Ми познайомилися з ним, відтак разом поїхали в Ірпінь. Потому я зрозуміла, що щасливіших днів на моїй життєвій дорозі, аніж ті ірпінські, не було».

 

Діти

Багато образів Тараса Мельничука – казкові й ніби дитячі.

Наприклад, у вірші «Макогін» кухонне приладдя сідає «за стіл під образи», «крекче та варенуху смакує», має дітей – «макогоненят», жартує з ними. Інший образ Мельничука – «У хаті котра ніколи / не висадить мене на Місяць / хоч Кондратюк / он за тим соняшником / звив гніздо». Микола Близнюк згадує, що «Тарас любив забавлятися з малечею. Все прийде до мене й жартує з моїми Роксоланою, Уляною чи Назаром: «Любі дітки, приїхав до вас я – Мельничук Тарас. У мене велика кудлата борода. До мене прилітають пташенята.  Я даю їм напитися водички. В бороді моїй частенько відпочивають. Ранесенько прокинуться і летять сонечко зустрічати».

 

Рима чи верлібр.

Тарас писав як римовані твори, так і верлібри.

Іван Андрусяк згадує: «Мене, звісно, цікавили його погляди на поетику, власне, на «поетичне ремесло» – і тут він палко обстоював верлібр і запевняв, що силабо-тоніка себе вичерпала. Я наївно спробував йому опонувати, на що він зреагував несамовито: «Доведи!» Я спробував пригадати щось із класики, але Тарас розсердився: «Ні, ти сам доведи!» Я прочитав тоді котрогось зі своїх віршів, і поет ціпкою, жилавою рукою міцно схопив мене за потилицю й щосили врізав своїм лобом об мого, аж іскри з очей посипалися! Така була в нього форма похвали».

 

Коляда

Коляда – один з найважливіших обрядів для Тараса Мелььничука.

У гуцулів поширений звичай, коли церковні колядники колядують навіть біля будинків, у яких ніхто не живе. Тобто ритуальний різдвяний піснеспів є необхідним елементом життя кожного горянина. Віктор Неборак згадує про Мельничука: «Новий рік і Різдво 1991 р. я відсвяткував у Львові і повернувся в Ірпінь. Зима була справжня – сніжна і морозна. Перший, кого я побачив, був Тарас. Він обходив наш заметений снігом корпус і колядував. Він бурмотів собі між куплетами під ніс: “Ніхто мені не колядує, то хоч я сам собі заколядую”. Усі мешканці нашого корпусу роз’їхалися. Тарас ходив довкола порожньої хати з темними вікнами і колядував. Може, ця коляда наколядувала нам нашу Незалежність?»

 

Князь роси

Центральна Мельничукова книжка «Князь роси» вийшла друком 1990 року у видавництві «Молодь» завдяки зусиллям Івана Малковича, хоча її ідея народилася ще в 70-х.

Роса є найбільш уживаним образом Мельничука, вона постає в різних контекстах, проте завжди символізує чистоту, любов, силу, родючість, а також позначає час літа, коли народився Мельничук (серпень). Словом «князь» на Гуцульщині називають нареченого. Але це слово, звісно ж, апелює і до значення «повелитель», причому в національному контексті мотиви влади та шлюбу поєднуються: адже князь мусив символічно «пошлюбити» землю, котру приймав у володіння (цей звичай зберігся в обряді «вінчання на царство»).

 

Ніжність і брутальність

Зіткнення ніжності і брутальності – одна із провідних тем творчості Тараса.

Як і його життя – де ніжна поетична душа зустрічалася з брутальністю дійсності («коники / лежали долілиць / накривши голови сюрчанням // губи гвинтівок / ворушаться / і сохнуть», «ворони мокрі / кінь вузду (немов отчизну) / так солодко облизував // а що удієш / коли така отут весна / що в грудях / зацвіте й залізо»). «Тарас писав ночами по десять-двадцять і більше віршів, за дванадцять днів мав їх більше сотні. А я мала дванадцять букетів вологої сон-трави на своєму підвіконні. Я запримітила таку деталь: коли Тарас ішов лісом, він ступав дуже обережно, бо боявся наступити на комашку чи то на квітку. Він тоді не знав, що по його ніжній душі скоро-скоро пройдуться міліцейські чоботи, важкі кулаки, танки нашої байдужості» (згадує Ніна Гнатюк). Ось ще один з віршів Тараса: «я хочу дивитись / на людей / з такою ніжністю / як дивлюся / на звірят / чи на водорості // та люди точать / сокири // і я стаю деревом»

 

Шевченківська премія

Тарас Мельничук став одним з перших лауреатів Шевченківської премії незалежної України.

Одразу після здобуття незалежності Шевченківською премією почали нагороджувати тих, хто не міг її  мати ні за яких обставин у СРСР.  Так, в 1991 році лауреатами стали Стус, Параджанов, Дзюба… А у 1992 – Калинець, Антоненко-Давидович. Багряний, Мельничук. На врученні премії в палаці «Україна» Тарас почав свій виступ із фрази:«Встати, суд іде!» – поруч з присутнім тодішнім Президентом Леонідом Кравчуком та лауреатами.

 

Зміна ставлення

Факт присудження Шевченківської премії змінив ставлення до Тараса серед його недругів.

Багато з тих, хто ще вчора називали його алкоголіком, неробою й непотребом, одразу пробували записатися у Тарасові друзі. Сам же Тарас розповів близькому другові Миколі Близнюку, що одним з перших, хто привітав його з премією, був шанований Мельничуком Микола Вінграновський, який зізнався: “Прочитавши “Князя роси“, я цілу ніч не міг заснути”. На запитання Василя Шкляра: «Тобі приємно було стати лауреатом Шевченківської премії?» – Мельничук відповів: «Хай ця премія буде для тих людей, які давно махнули на мене рукою. Для них таке визнання важить багато»…

 

Бриндушки

«І згасла бриндушка надій», – пише в одному вірші Тарас.

А в іншому: «Буде, жінко, весна. Вербові замуркають котики, / І тебе під те муркання ще полюблять не раз. / Й бриндушки по коліна забредуть у копанки, / А за ними в надії – здонжуанений ряст». Бриндушка – це шафран Гейфеля, один з карпатських первоцвітів. Коли відбувалася похоронна процесія, була сніжниця. Розтягнена на сотні метрів колона рухалася на гору Мальцеве, коням було важко тягти підводу з труною. Очевидці згадують замерзлі потоптані фіолетові бриндушки, що всіяли пагорби у той день.